Моє паломництво до насолоди

1. Дякую

Перш за все, і вперше в житті, я хочу висловити вдячність собі за те, що дозволила собі вирушити в цю подорож. За те, що беззастережно супроводжувала себе, не втрачаючи співчуття та любові до себе аж до завершення цього процесу. Я хочу вшанувати ті страхи, труднощі та травматичні історії, які навчили мене стати тією, ким я є. І я хочу вшанувати ту частину себе, яка змогла породити цей біль і навіть прийняти тих, хто чинив насильство і відіграв у всьому цьому свою роль.

Сьогодні я надзвичайно вдячна тій частині себе, яка не здається, яка не вірить у неможливе, яка прагне до зростання, щоб звільнитися від травми, що вкарбувалася в моїх клітинах, і перейти від статусу жертви до статусу тієї, хто вижила. Я дуже вдячна цій частині себе, бо якби я не витримала, мене б сьогодні тут не було.

Але я також хочу подякувати собі за те, що подарувала собі нову можливість, новий погляд і досвід життя та існування в ньому. І значною мірою цей погляд сформувався завдяки тому, що я відкрила для себе методологію «Процесної роботи» та повністю віддалася їй. Я вдячна людям, які розробили цю методологію, а також тим, хто познайомив мене з нею та передав її мені у двох школах, в яких я зростала протягом усього процесу: Instituto de Trabajo de Procesos та Deep Democracy Institute. Дякую кожному з викладачів за те, що передали мені свою пристрасть, знання та з любов’ю сиділи поруч зі мною у вогні, завдяки чому сьогодні я можу щодня відкривати себе у новому способі життя та погляді на життя.

І я мушу дати ім’я своєму тілу, адже цей досвід не був саме легким — навпаки, воно стало носієм інтенсивних і болісних переживань. Наділю його мужністю за його силу та бажання бути населеним, за його чутливість і можливості, а також за наполегливість у пошуках способів виразити те, що з ним відбувається, і передати свою мудрість, хоча іноді її майже не видно й не чутно. І тому що, незважаючи на історію, яка в ньому записана, воно продовжує відновлюватися та перетворюватися, щоб бути здоровим. І сьогодні я можу сказати йому: «Дякую тобі, я бачу твій біль, але також і твою силу, твою мужність та твоє світло».

Все це було б неможливим або стало б набагато боліснішим, якби не ті люди, які з великою любов’ю підтримували мене, допомагали мені й йшли зі мною цим шляхом.

Я дякую Енді Сміту, головному соратнику в цьому процесі, за його підтримку, чарівність, інтерес до цього проєкту та допомогу в глибшому осмисленні, а також за те, що допоміг втілити мої інтуїтивні відчуття у слова. Лілі Васіліу та Кейт Джоуб — за постійний супровід і турботу протягом усього шляху, за те, що завжди вірили в мене та допомагали мені формувати повагу до себе. Гілл Емслі — за те, що завжди була поруч зі своєю любов’ю та підтримкою, а також Максу Шупбаху — за можливості, які відкривалися на цьому шляху, та за те, що навчив мене, що немає нічого неможливого.

І я хочу згадати свою родину, яка так чи інакше завжди була поруч протягом усього цього шляху і яка якимось чином зуміла навчити мене, що таке безумовна любов. Моїм батькам — за те, що дали мені життя і, незважаючи на труднощі, зробили це якнайкраще, як тільки могли й вміли. За те, що навчилися кохати одне одного навіть у болю і щодня дедалі краще розуміти одне одного.

І для мене було важливо відчувати, що я можу поділитися своїм досвідом із близькими, показати їм свою роботу та свою мужність, і тим самим покласти край тій тиші, яка ізолює та завдає стільки болю. Усім тим людям, які тим чи іншим чином піклувалися про мене на цьому шляху, підкріплюючи ту підтримку, яка була для мене такою важливою.

І я хочу якимось чином присвятити цю роботу всім тим з нас, хто у своїх історіях зазнав сексуального насильства, щоб поділитися частинкою тієї самотності, яку це приховує, і зробити світ трохи світлішим.

1. Початки

а) Ця подорож та причини, з яких її було здійснено: “Особисте — це політичне»¹”

“Найкращий спосіб займатися політикою та змінювати світ — це розкривати наші найпотаємніші таємниці”² Арнольд Мінделл

Це дослідження мене самої та мого минулого, яке місцями є дуже інтимним і розповідає про мене та мої переживання. Воно випливає з мого власного життя і розповідає про частину мого минулого у зв’язку з моїми переживаннями задоволення, у широкому розумінні цього слова. Це евристичний проєкт, у рамках якого я досліджуватиму особисті та колективні межі³ у контексті отримання задоволення через дослідження власної історії, тілесних переживань, почуттів та відчуттів, а також за допомогою інструментів «Процес-ворк». Таким чином я сподіваюся розкрити свій особистий процес, щоб сформулювати⁴ соціальна проблема. Це евристичний процес, оскільки я досліджую цю тему через роздуми про свою особисту історію та про те, як відчуття задоволення виникає чи не виникає саме в той момент, коли я пишу про це та вивчаю це. Крім того, використовуючи методи «процес-ворк» та «іннер-ворк», а також зворотний зв’язок з різних рівнів усвідомлення, я також отримую зворотний зв’язок від свого супервізора та у співпраці з ним. Все це допомагає забезпечити евристичний підхід, що дозволяє зануритися в тему, пояснити та узагальнити відповідні аспекти.

Мета моєї подорожі має два аспекти. Одне з них — знайти способи звільнитися та впоратися з усім, що пов’язувало мою ідентичність із стражданням і болем. Я прагну створити нову розповідь про решту мого життєвого шляху, щоб сформувати новий, більш демократичний погляд на свій досвід — як на свої внутрішні голоси, так і на усвідомлення своїх переживань — і не жити під владою внутрішніх критичних голосів. А моя друга мета — не менш важлива — полягає в тому, щоб, оголюючи свій досвід і досліджуючи його, я змогла достукатися до інших людей із подібними переживаннями чи труднощами щодо того, що я спочатку визначаю як “здатність відкритися для насолоди”.

Цей огляд призначений для тих, хто цікавиться цією темою або займається «Процес-ворком» — саме ця концепція та перспектива використовуються в ньому.

Одне з важливих відкриттів, яке дала мені ця методологія, — це вміння приймати різні сторони себе. Тож я почну з того, що прийму різні сторони, які є в мені, розпочинаючи цю подорож. Я хочу прийняти свою силу та бажання змінювати речі, а також свою віру в можливість змін через усвідомлення. Я хотіла б прийняти ту частину себе, яка боїться розкривати старі рани, що можуть знову закровити; ту частину себе, яка боїться відкритися, на противагу тій частині, яка вірить, що важливо назвати наші власні боротьби, щоб змінити колектив. Я хотіла б привітати ті частини себе, які хочуть писати й пройти цей процес, і ту частину, яка хоче якнайшвидше з цим покінчити й взагалі не проходити через це. Я хотіла б підтримати ту нескінченну кількість голосів, що є всередині мене, бо всі вони заслуговують на своє місце і на те, щоб їх вислухали, навіть ті, що є найбільш маргіналізованими та приглушеними на соціальному та особистому рівнях.

У моєму житті, у моїй роботі та, зокрема, у цій статті я часто згадувала фразу Арнольда Мінделла, з якої я розпочинаю цей розділ. Це слова, які він виголосив на занятті в Портленді чотири роки тому і які глибоко закарбувалися в моїй пам’яті. Воно стало для мене натхненням, щоб виявити свою правду, показати, хто я є, і вийти у світ у всій своїй повноті, приймаючи свою природу як частину цілого. Цей вислів допоміг мені зрозуміти, що настав час дати голос нашому болю, історіям, які ми пережили, найпотаємнішим таємницям кожної людини. Лише таким чином зустрічі між різними людьми можуть створити світ, який буде менш ворожим, більш щирим, чеснішим і людянішим. Важливо ділитися нашими внутрішніми боротьбами; роблячи це, ми бачимо, що вони є загальними для всіх навколо, і це полегшує атмосферу⁵. Це частина моєї громадської діяльності у світі. Як каже Мінделл, “Внутрішнє ”я», стосунки та світ — це все аспекти одного й того самого процесу спільноти» (1995). Цей підхід дає мені змогу працювати над особистими проблемами, а також порушувати політичні, соціальні та культурні питання, яким я хочу надати голос.

Протягом усього процесу написання цієї статті мені доводилося знову й знову повертатися до сенсу всього цього, щоб не піддатися страхам, гострим моментам і сумнівам, які змушують мене відкритися та розкрити частину своєї історії.

Для мене слово «задоволення» було станом, який залишався здебільшого недослідженим, а в певні періоди мого минулого — словом, позбавленим справжнього змісту. Тому я заявляю про своє право на задоволення, щоб переступити межу, яка заважає мені вільно говорити про це, особливо з огляду на те, що я була вихована як жінка, і з’єднатися з тією силою та енергією, які приховує це слово.

Джулі Даймонд починає свою книгу “Шлях, прокладений кроками” з цим абзацом, який, на мою думку, надає сенс моїм творам:

Коли життя приносить болісні переживання або проблеми пригнічують вас, здатність знайти сенс у цих труднощах дарує відчуття звільнення. Такі переломні події часто здаються чарівними

Даймонд, 2004: стор. xi

І з цією надією на перетворення та з телеологічним⁶ Поглядом я вирушаю в цю подорож, поглиблюючи своє паломництво до насолоди, з метою
вихід за межі звичайної свідомості⁷ щоб виявити закономірності, тенденції,
форми та кольори, приховані за тим, що лежить на поверхні. Ця подорож перетворює те, що було болісним і важким, на поживу, яка допоможе принести нові плоди; завдяки новому баченню вона бачить і переживає ті самі речі по-новому. Віра в те, що перешкоди, виклики та складні ситуації несуть у собі справжній потенціал для навчання, розвитку та перетворення.

З цього всього починається подорож у невідоме, до маловідомої ідентичності — “зворотного боку” життя у стражданні, яке поки що я визначаю як ”обличчя життя у насолоді». Подорож, яка, можливо, починається як повернення до чогось, що називається «домівкою»…

Проходження шляху процесу розгортання дозволяє вам вийти за межі упереджених уявлень, сімейного досвіду та звичної ідентичності, і при цьому відчувати себе на шляху до власного дому. Слідування за потоком процесу також передбачає прийняття того, що відбувається в даний момент, а не опір цьому. […] Це означає, що коли виникає перешкода чи труднощі, ми стикаємося з ними, щоб з’ясувати, які зміни приносить нам цей виклик. Це духовна позиція, спрямована на те, щоб відкрити для себе, як наше найпотаємніше єство налаштовується на все, що виникає у повсякденному житті, і як це допомагає нам не ставати жертвами власних переживань.

Даймонд і Спарк Джонс, 2004: 18

Механічні системи мають передбачувану модель поведінки, що ґрунтується на принципі «причина-наслідок», але в складних системах теорія вказує на те, що ми не можемо передбачити всього, що відбудеться, оскільки в процесі взаємодіють численні учасники. Приймаючи цей виклик, я розпочинаю цю роботу, не знаючи, що відбуватиметься у процесі, не маючи змоги передбачити результати, та керуючись ідеєю слідування природному перебігу процесу, реагуючи на його сигнали⁸ і спостерігати, як розділи, відкриття та відчуття розвиваються під час подорожі вниз по річці, і дозволити собі плисти за її течією та під впливом інших стихій. Я сідаю на поїзд під назвою “паломництво до задоволення”, готова подорожувати до нових світів, і з пунктом призначення, який сьогодні мені ще не зовсім відомий, але який я відчуваю у своєму серці: ця подорож та рішення, що супроводжують її, принесуть мені щось важливе. Я знаю, що подорож не буде легкою і на її шляху траплятимуться моменти, коли мені захочеться зійти з поїзда. Але я готова до того, що зустріну труднощі та зіткнуся з різними системами переконань⁹ та внутрішні конфлікти, адже я впевнений, що нічого гіршого не може бути, ніж боротьба проти життя та насолоди, яку я так чи інакше пережив на тому шляху, що вже пройдений. І вирушаючи в цю подорож до усвідомлення, Я намагаюся залишити позаду себе ту частину себе, яка була жертвою минулих подій, щоб увійти в нову роль¹⁰, принаймні більш креативні, з більшою самостійністю, більшу цілісність та ширший і менш упереджений погляд на реальність.

Отже, це важливе особисте рішення, зобов’язання на все життя, зміна точки зору “у бік того, що я асоціюю зі світлом”, дозвіл на насолоду та свободу, вибір шляху найменшого опору та плиття за течією, у бік краси… Я вирушаю у паломництво до насолоди… щоб відкрити для себе іншу сторону медалі та прийняти її як частину себе, з метою стати більш цілісною особистістю та жити своїм життям у повній гармонії.

Натхненний прагненням знайти сенс свого існування, я беру задоволення як джерело натхнення для нового життєвого шляху — і ось починається пригода…

І я хотів би запросити вас подорожувати разом зі мною, але вже зараз передбачаю, що з мого боку нам доведеться відкинути всі судження та вимоги, аби розчистити шлях…

б) Відправна точка: огляд «Процесворку»

Цей проєкт є частиною мого завершального етапу навчання за програмою «Процес-ворк» (Processwork) або «Процесоорієнтованої психології». Це парадигма та методологія, що виникла на основі юнгіанської психології у 70-80-х роках завдяки Арнольду Мінделлу, юнгіанському аналітику та фізику-аналітику. Мінделл разом зі своєю групою студентів досліджував розвиток теорії та практики «Процес-ворк».

Це багаторівнева та багатокультурна “практика усвідомлення”, яка допомагає окремим людям, парам та групам пізнавати себе. Вона знаходить застосування у психотерапії, лідерстві, коучингу, медицині, політиці, мистецтві та організаційній роботі.

Для мене відкриття «Процес-ворку» стало даром, який вдихнув у мене нове життя. Я відкрила його для себе в той момент життя, коли страждання та муки забарвлювали моє життя в темні, сірі тони. І ця методологія стала для мене ніби променем світла з іншого світу, який зміг надати моєму життю інших відтінків та відкрити на нього інший погляд. Останні роки стали для мене довгим процесом усвідомлення, віри у власний досвід та слідування йому, щоб продовжувати відкривати себе та відкриватися для нового, більш демократичного погляду на себе, своє минуле та світ, розширюючи свою ідентичність з метою створення більш доброзичливої та співчутливої особистості, ніж та, якою я був у минулому. Водночас я вчилася дивитися на переживання менш однобічно та суворо, а також знаходити кращі способи, як мої переконання та досвід допомагають мені долати труднощі, з якими я стикаюся.

Ця парадигма вчить нас вірити в приховану мудрість тих часто ігнорованих, тривожних аспектів нашого єства, стосунків та оточення — тих аспектів, які ми зазвичай відсуваємо на другий план. І ми використовуємо різні способи розкриття цих переживань, щоб виявити їхню мудрість, усвідомити ці різні аспекти та прислухатися до їхніх послань, сприяючи цілісності системи.

Протягом багатьох років я відчував, що мені немає місця, що я не належу до цієї планети. Зрештою я зрозумів, що в межах видимого світу існують інші підсвіти чи паралельні світи, де іноді я можу почуватися більш як вдома. Це допомогло мені знайти своє місце.

«Процес-ворк», серед іншого, дав мені можливість прийняти свою найглибшу сутність — ту, що сповнена авантюризму та інтенсивності — з більшою легкістю, співчуттям і любов’ю. І частина цієї подорожі, цього проєкту, пов’язана з зв’язком із моїм найглибшим «я» та моїм шляхом додому.

c) Мій багаж та метанавички

Важливу роль у цій подорожі відіграватиме багаж, який я візьму з собою. Передусім я візьму самого себе, разом зі своєю історією з усіма її барвами та тінями, своїми мріями та фантазіями. Але є ще щось дуже важливе, що слід взяти з собою, аби забезпечити якість мого досвіду під час подорожі, у процесі написання, роздумів, навчання та творчості. Це інструменти, навички та, насамперед, метанавички¹¹, які я засвоїла та розвинула на цьому шляху. Вони допомагають мені подорожувати легше, м’якше та з більшою любов’ю до самої себе. Адже, перш за все, найціннішим предметом у валізі та для цієї подорожі буду я сама, і це — нагода проявити до себе ту турботу, якої я потребую, а відтак — започаткувати перетворення.

До цього додається виклик — спробувати зробити цей шлях шляхом від задоволення, а не до нього; або спробувати відкрити для себе можливість перебувати в ньому чи бути відкритим до нього. Не тиснучи на мене, а надаючи йому простір для існування, поза межами, системами переконань і страхами.

І перш ніж вирушити в цю подорож, я хочу зізнатися, що починаю її, відчуваючи великий страх. Я відчуваю, що наражаю себе на ризик, і досі не знаю, як мені вдасться висловити словами те, що відчуваю у глибині душі. Але я справді відчуваю, що укладаю угоду з читачем, у якій хотіла б, щоб ми обоє ризикнули. Я готова ризикнути і розповідаю про свою історію, своє минуле, свою вразливість як людини, яка відчуває, і насамперед як жінки. Жінка, яка відкриває свою душу, щоб розповісти про свій біль, розчарування, боротьбу, глибокі печалі та депресію, травми й насильство, і про все те, що залишило свій слід. Але не лише це — це також душа, яка говорить про надію, світло та безліч, безліч мрій, які прагнуть втілитися в життя. І саме через інтимність усього цього в цьому тексті я намагаюся налагодити зв’язок, стосунки між моїм текстом і тим, хто його читає; сама думка про це дарує мені бачення, яке менше сповнене осуду, а більше — розуміння та співчуття до самої себе, голос за кращий світ.

Як сказала Бріжит Вассалло у своїй лекції: “Я пишу, щоб мої шрами перестали бути лише моїми” (Барселона, 2018)

Оскільки моє письмо випливає з моєї інтимності, важливою передумовою стане повага та вірність самому собі. Звідси випливає, що я не маю наміру писати в особливо формальному, раціональному чи інтелектуальному стилі, а прагну досліджувати та отримувати задоволення від творчого процесу. Це буде процес навчання, під час якого я дізнаватимуся, як це робити, пізнаватиму свої труднощі та здібності, намагаючись при цьому не застрягнути, не затиснутися в рамки та не надмірно ототожнювати себе з жорсткою схемою того, хто я є, яка може зрештою стати для мене тягарем.

З огляду на важливість методу, при якому основна увага приділяється процесу, а не кінцевому результату, важливим умінням, яке мені потрібно розвинути, буде співчуття. Співчуття до себе як до письменника. Емі Мінделл говорить про цю метанавичку “як про якість, притаманну багатьом духовним традиціям. Це здатність до особливого відчуття, яка дає змогу зрозуміти та відчути світ клієнта” (Емі Мінделл, 1995: 66); і в цьому випадку ця риса буде особливо актуальною для того, як я спостерігаю за собою та ставлюся до себе. Вона визначає цю якість як “підтримку, турботу та увагу до тих частин нас самих, які нам подобаються і з якими ми ідентифікуємося, водночас приділяючи рівну увагу та цінуючи ті частини, які нам не подобаються […] Крім того, співчуття передбачає допомогу всім цим частинам у розкритті та виявленні їхньої сутності та значення” (Емі Мінделл, 1995: 69)

Розвиток цієї якості став для мене вирішальним фактором, який дозволив мені розібратися зі складними проблемами мого минулого, ставитися до труднощів з любов’ю та меншою суворістю, а головне — не піддаватися тиску внутрішнього критика¹² і вміти встановлювати для них межі.

Повага до всіх наших внутрішніх голосів — це глибоко демократичне ставлення до самих себе, яке у груповій роботі також називають Глибока демократія¹³. Це був дуже необхідний крок, щоб вийти за межі моєї первинної ідентичності та не дозволити собі піддатися тиранічним силам, які часто прагнуть домінувати наді мною та пригнічувати мене. У моїй особистій роботі глибока демократія означала намагання прийняти, цінувати та надати збалансовану силу всім моїм внутрішнім голосам, різноманітним емоціям, суперечливим думкам і почуттям, ледь помітним рухам тощо. Намагання відкрити важливе послання чи внесок, який кожен із них може запропонувати. Застосування філософії глибокої демократії — це складна робота, оскільки завжди є аспекти себе чи інших, які я волів би просто змінити або просто позбутися. Проте важливо й необхідно інтегрувати та досліджувати різні частини, які виявляться складовими цілого; намагаючись розвинути внутрішнього старця¹⁴ або фасилітатор, який здатний одночасно враховувати та поважати різноманітність поглядів, щоб без осуду сприймати те, що виникає.

Ця особа, яка виконує роль фасилітатора, часто матиме необхідність виступати посередником та налагоджувати діалог між різними частинами. Буде дуже корисно надати їй власний простір, щоб вона могла усвідомити різноманітність думок і супроводжувати процес у цілому з більш відстороненої та менш залученої позиції, яка не настільки занурена в життєві перипетії.

Важливим внеском «Процес-ворк» є ця відкритість до сприйняття відкинутих і, скоріше, другорядних переживань¹⁵, “таємничі й незбагненні елементи життя, які є потенційними насінням нового життя та творчості” (Емі Мінделл, 1995: 57), що можуть подарувати нам більш повне сприйняття реальності.

“погляд новачка” — це ще одна важлива метанавичка, яка допомагає з радістю сприймати те, що може трапитися на цьому шляху. Це дзен-підхід: “розум — а може, й серце — відкрите й неупереджене […] дозволяє нам цінувати й помічати події, що на перший погляд здаються незначними” (Емі Мінделл: 82). Це дає мені змогу дивитися на речі вільніше й неупередженіше, з меншою прив’язаністю та більшою спонтанністю, завдяки чому я
можуть дослідити вторинний процес¹⁶ не прив’язуючись до того, що вже
відомі бренди. Ця навичка є для мене корисною, разом із цікавість, щоб відкривати для себе нові аспекти чи нові способи сприйняття фактів і почуттів, а також давати собі можливість розглядати кожен досвід як щось унікальне.

Перш ніж почати писати, я чітко усвідомила, що для розвитку цього процесу мені потрібно залучити мистецтво та творчість, адже саме завдяки їм я часто відчувала, як моє життя оздоровлюється, стає красивішим і повнішим. І я відчуваю, що це тісно пов’язано з моїм досвідом насолоди та з тим, що я даю собі дозвіл присвячувати свій час творчості та насолоді мистецтвом — що є великим викликом для моїх критиків.

У "The творчий розум “дозволяє вам поєднатися з тим, що ви переживаєте, стати цим і справді творити разом із цим. Ви вже не пасивний спостерігач, а жива, творча сила самої природи” (Емі Мінделл: 135). Саме в ці моменти творчості я відчуваю свободу завдяки енергії гри та відстороненості, ніби я — невинна дитина без упереджень. Це моменти, коли розквітають свобода та захоплення життям, і коли щось нове з’являється за межами моєї звичної ідентичності та моєї свідомості, як міст до інших світів. Іноді це миті, що з’єднують мене з самою сутністю, з чимось, що виходить за межі пояснюваного.

І, враховуючи всі ці елементи, важливі для ретельного дотримання процесу, черпаючи натхнення з магії алхімії, я поклав їх у казан для варіння, сподіваючись, що в результаті вийде щось на зразок золота або щось подібне за своєю суттю.

І перед тим, як закрити валізу, Я не забуваю запросити свого критика у свою подорож. Але цього разу я запрошую його як чудового союзника, щоб він допоміг мені виявити деталі та проблеми, які без нього могли б залишитися непоміченими. Але, перш за все, я роблю це, домовляючись про простір, який він займає, та ретельно переосмислюючи характер моїх стосунків із цими більш критичними голосами.

г) Звідки все починається

“Смерть веде мене в дорогу”

Більше року тому, після десятиліть глибоких страждань, років постійної боротьби зі схильністю до депресії та після інтенсивних пошуків, спрямованих на те, щоб зрозуміти сенс свого існування, я вкотре повторив собі: мені треба змінити своє життя. Але Цього разу мова йде не про те, щоб “змінити своє життя”, а про те, щоб по-іншому поглянути на своє життя та по-іншому його сприймати.

У різні моменти мого життя смерть стукала у двері, а точніше, це я стукала у її двері, намагаючись знайти вихід із тієї муки, яку переживала. Мені потрібно було опинитися на межі життя, щоб полюбити його, цінувати й прагнути жити ним. Мені знадобився останній рішучий поштовх, щоб прийняти рішення стати на бік життя, світла, «так», достатку… — на той бік, який я тепер можу назвати біком насолоди.

Усе почалося наприкінці мого навчання, коли мені довелося обирати тему для дипломної роботи. Жіноча сексуальність, насолода та свобода — це теми, які вже роками мене захоплювали. Вони часто фігурували в моїх розмовах, турботах і навіть стали частиною моїх великих особистих боротьб. У той момент стався сильний емоційний злам, і того ж дня моє тіло не витримало. Це спричинило низку складних обставин, які знову призвели до глибокої депресії, але цього разу також до бажання розчистити шлях, що лежав переді мною.

Через серйозну аварію мені довелося перенести операцію. Операція під наркозом стала поворотним моментом у моєму житті. Можливо, важко зрозуміти, чому навіть така проста операція викликає страх. Але для людей, чиї тіла несуть на собі сліди насильства, віддавати своє тіло на операцію під наркозом, не маючи над ним контролю, може бути страшно. Це був важливий момент здачі, коли я могла лише сподіватися, що до мого тіла ставитимуться з повагою. Це був важливий переломний момент: я могла лише сподіватися й вірити, що до мого тіла ставитимуться з повагою. Цього разу хтось інший, а не я, мав бути надзвичайно пильним, а я опинилася в іншій, менш звичній ролі — ролі довіри та здачі… Після операції мені довелося провести кілька тижнів у інвалідному візку, і вперше в житті я відчула спокій та фізичну нерухомість, що дало мені чітке уявлення про мою вроджену схильність до руху. У мене було багато днів для роздумів і рефлексій, і я усвідомила, що одне було певним: у той день, коли я знову зможу ходити, мені доведеться йти новим шляхом, шукати нові шляхи. Я не збиралася знову і знову блукати звичними стежками депресії та темних куточків. Настав час залишити позаду роль жертви, час прийняти позицію того, хто вижив, щоб переосмислити себе та повірити, що я можу позбутися своєї старої ідентичності, яка мені більше не потрібна. Якщо розглядати це як процес, то він поєднував суперечливі елементи: одну частину, яка усвідомлювала, що не може контролювати ситуацію, та іншу, яка рухалася вперед і набирала сили, щоб йти іншим шляхом. Я зрозуміла, що це тісно пов’язано з втіленням досвіду нерухомості!

Це були важкі місяці, але я вже прийняв рішення: настав час обрати новий шлях.

У цей час я почав усвідомлювати, що багато років прожив у місці, де моє життя було оповите темрявою, і що в ньому не було радості. Тож я взяв слово задоволення як предмет дослідження, і я наважилася дізнатися, як це — жити в насолоді, називати її, відчувати і навіть дозволяти собі насолоджуватися нею. Так і почалася моя нова роль.

Незабаром після початку цієї пригоди у мене з’явилася нагода поїхати до Індонезії та здійснити подорож, яку я називаю своєю “подорожжю заради задоволення”. Я перетворила цю подорож на виклик для себе, оскільки мої переконання намагалися завадити цій пригоді та принизити саму ідею подорожі, єдиною метою якої було отримання задоволення. Незважаючи на внутрішні суперечки, які викликав цей виклик, і не маючи повної впевненості, чи зможу я витримати таку подорож, я взяла рюкзак і вирушила, щоб навчитися просто насолоджуватися моментом. І я робила це протягом кількох днів, протистоячи своїм внутрішнім критикам і не знаходячи повного задоволення, але при цьому не занурюючись у страждання. Це був складний пошук, який викликав багато неприємних відчуттів, але я впоралася з ними без страждань. Ніщо не здавалося надто дивовижним, і я ніби застигла всередині, але просто дозволила собі бути такою, як є, і не вимагала від себе занадто багато.

І раптом настав день, коли моє життя різко змінилося…

Це був чудовий сонячний день. Ми з новим другом мандрували маленьким островом, і місцеві жителі, зустрічаючи наші погляди, дарували нам яскраві, привітні посмішки. Мене зачарувало те, що ці люди пробудили в мені; я відчувала величезну вдячність. І між однією посмішкою та іншою на цей крихітний чарівний острів почала опускатися ніч; натхненна цим досвідом, я написала цей лист:

Написано під час зворотної подорожі:

Я вирушив у подорож заради задоволення, маючи єдину мету — навчитися жити так, щоб моє життя було тісніше пов’язане з насолодою. Уміння поринути в насолоду — це завдання, яке для багатьох може здатися простим, але для мене воно стало цілком новим відкриттям і викликом. І, як не дивно, саме з цієї насолоди народився найстрашніший кошмар, який я міг пережити, — відчуття, що цього разу не я сам вирішуватиму, жити чи померти, а природа вирішить за мене.

І перш ніж продовжувати, мушу зазначити: хоча я тут розповідаю про свій власний досвід, багато інших людей не вижили під час землетрусу.

Цей досвід та обіцянка, яку я дав, дали мені чимало сил, щоб обрати життя замість смерті, щоб ще рішучіше взяти на себе зобов’язання порвати з певними тенденціями. Сьогодні, через деякий час, незважаючи на те, що я пережив жах і муки тих довгих годин очікування, я щиро вдячний за те, чого навчила мене природа. Тієї ночі смерть прийшла до мене, щоб з’єднати мене з життям, і це був не перший раз, коли я приймав її візит, але цього разу, коли вона з’явилася, про вибір на її користь не могло бути й мови — це рішення не можна було прийняти навіть у найсильнішій агонії. Тепер, з відстані часу, я бачу, як під час тієї ночі крайніх мук, хоч це й здається парадоксальним, з’явилося невелике відчуття полегшення — відчуття, що все, що я міг зробити, — це чекати, що все було поза моєю владою, що боротьби більше не було. У той момент моя ідентичність як воїна й борця зникла. Так, це було відчуття полегшення, якого я так часто прагнув у своєму житті, коли смерть уявлялася мені шляхом до капітуляції, до відмови від боротьби, як відпочинок від стількох страждань… Але тієї ночі, у мить, коли я найбільше прагнув жити, з’явилося відчуття свободи, відстороненості, відчуття, ніби я віддаю себе в руки життя. Можливо, це мало щось спільне з насолодою?

Використовуючи цей досвід, коли смерть виступає в ролі життєвого наставника у синхронічностях¹⁸:

Стародавні та шаманські вчення говорять про здобуття мудрості через синхронічності, тобто через прислуховування до навколишнього середовища. Ставлячись серйозно до незвичайних зовнішніх подій і вірячи навіть у власні вигадки, ви наближаєтеся до своїх особистих міфів. Якщо ж ви цього не робите, сама смерть змусить вас переглянути уявлення про те, хто ви є, і, так би мовити, під прицілом змусить вас здатися та підкоритися природному ходу подій.

Мінделл, 2017: 14

Цей досвід спонукав мене назвати цю роботу “Паломництво до насолоди”, оскільки її основною темою є насолода від життя.

3. На шляху до насолоди

а) Короткий історичний огляд

Задоволення може бути абстрактним і розмитим теоретичним поняттям, оскільки воно пов’язане із суб’єктивністю кожної людини, адже ґрунтується на її відчуттях та досвіді. Але коли ми говоримо про задоволення, у нас все ж є певний соціальний образ, певне уявлення або досвід того, що таке задоволення. У цьому розділі я спробую розповісти про те, що ми могли б визнати задоволенням. І я почну з визначення з Вікіпедії, в якому йдеться про те, що задоволення пов’язане із задоволенням потреби.

Задоволення можна визначити як позитивне, приємне або ейфоричне відчуття чи переживання, яке у своєму природному вигляді проявляється тоді, коли свідома людина повністю задовольняє якусь потребу: напоєм — у разі спраги; їжею — у разі голоду; відпочинком (сном) — у разі втоми; сексом — у разі лібідо; розваги — у разі нудьги; а також знання (наукові чи ненаукові) або культуру (різні види мистецтва) — у разі необізнаності, цікавості та потреби розвивати здібності. Природа зазвичай пов’язує відчуття задоволення з певною користю для виду, а філософія класифікує його серед можливих видів щастя

https:// es.wikipedia.org/wiki/Placer , 07.05.2019

Якщо розглянути етимологію цього слова, то, згідно зі “Словником Королівської академії іспанської мови”, слово «задоволення» походить від латинського placere (щоб порадувати або принести задоволення). 2. м. Фізична або духовна радість чи задоволення, що виникають у результаті дії або сприйняття чогось, що подобається або вважається добрим.

Щоб поговорити про задоволення, мені доведеться подорожувати в часі, оскільки це поняття трактувалося по-різному залежно від соціокультурного контексту та епохи. З огляду на те, що це не об’єктивне кількісне дослідження, а скоріше евристичний проект, я дозволю собі робити історичні стрибки. Я коротко опишу, як різні автори, які досліджували це поняття, могли його визначати.

Щоб розпочати цей панорамний огляд, я хотів би почати з грецької культури, оскільки саме вона мала великий вплив на західну думку і була сформована навколо ідеї насолоди.

Грецька міфологія рясніє богами та богинями, напівбогами, героями та героїнями, чиї вчинки зумовлені численними сексуальними зв’язками та зрадами. Суспільство наслідувало ці зразки та мотиви. Поведінка цих міфологічних персонажів була натхненна задоволенням, що сприяло його суспільному визнанню. Однак важливо не забувати, що цей досвід або уявлення про задоволення були притаманні лише вищим класам суспільства, а отже, були привілеєм, доступним лише небагатьом.

У працях Платона та софістів ми бачимо, що ключове значення має насолода. Вони подають насолоду як щось етично добре, відстоюють її культивування, захист і навіть нормалізацію.

У грецькій культурі після софістів з’явилися епікурейці та гедоністи. Епікурейці прагнули досягти відсутності болю, при цьому людина мала відмовитися від усього, що спричиняє біль і страждання. Для епікурейців ключ до самореалізації полягав у розумному поєднанні насолоди та болю, культивуванні атараксії (відсутності душевних хвилювань), при цьому усвідомлюючи, що надмірна насолода може призвести до болю.

Слово “гедонізм” утворено від кореня гедоне що означає “задоволення”, та суфікс -ізм що виражає “доктрину”. Отже, “Гедонізм — це філософська доктрина, яка вважає насолоду найвищим благом людського життя”.” (Вікіпедія) Але водночас принцип задоволення необхідно тримати під контролем, щоб сформувати невротичний розум.

До середини XX століття філософи обговорювали природу насолоди, зосереджуючи свою увагу на гедонізмі. (Оксфордська енциклопедія філософії, 1995: 834).

Ми не можемо не зважати на те, як ці філософські течії були зумовлені піднесенням християнства. Це навіює уявлення про всюдисущого Бога, який спостерігає за всім, породжує почуття провини та вводить поняття гріха, забороненого та покарання. Спочатку християнство ґрунтувалося на грецькій філософії й цінувало дух вище за тіло. І лише згодом християнське бачення сексу зазнало радикальних змін: із спокусою Адама в раю, коли він “прийняв пропозицію Єви”, сексуальне бажання вперше пов’язують із походженням гріха. Саме в цей момент людська сексуальність стала розглядатися виключно як засіб продовження роду та лише в рамках шлюбу. Цей зв’язок між сексом і гріхом визначав християнську сексуальну доктрину протягом понад тисячі років, і навіть зараз ми живемо за цими нормами, що формують колективне та соціальне несвідоме. Перефразування з (https:// www.nuevatribuna.es/articulo/historia/sexualidad-mundo-cristiano/ 20170918123834143458.html)

Дозвольте мені тепер зробити історичний екскурс. З появою гуманізму та настанням епохи модерну наука набула великого значення, а поняття насолоди стало обумовленим, як вважали Шопенгауер, Маркс, Фрейд та всі так звані філософи “Школа підозри” скажімо, з появою капіталізму та ліберальних суспільств. Цих філософів називають такими через те, що вони ставлять під сумнів основи західної філософії, а особливо роль розуму. Для Фрейда розум є лише частиною психіки і займає дуже незначне місце порівняно з несвідомим. Він сформулював ідею “принципу задоволення” на противагу “принципу болю”, припускаючи, що з самого народження люди інстинктивно прагнуть задоволення.

Принцип задоволення — це один із двох принципів, які, на думку Фрейда, керують психічним функціонуванням: уся психічна діяльність спрямована на уникнення неприємності та пошук задоволення. Оскільки неприємність пов’язана зі збільшенням рівня збудження, а задоволення — зі зменшенням цього рівня, принцип задоволення є економічним принципом.

Вікіпедія, 12.09.2019

З точки зору Юнга, ця психічна енергія також є відправною точкою, яка дозволяє людям прагнути задоволення та зменшувати конфлікти в різних обставинах.

І, схоже, що всі ці філософські та психологічні уявлення про задоволення — це не просто припущення, а й наукове пояснення, яке свідчить про те, що мозок влаштований так, щоб прагнути задоволення. Зазвичай, коли людина робить щось приємне, нейрони виділяють хімічну речовину дофамін. Це виділення викликає відчуття задоволення та спонукає до бажання повторювати цю дію знову і знову.

З появою ліберальних і постмодерних суспільств задоволення стало чимось більш швидкоплинним, пов’язаним із прагненням до споживання та капіталізмом — причому не лише економічним, а й культурним капіталізмом, в якому кожна людина є невеликим бізнесом, у який слід інвестувати, щоб постійно бути в курсі подій, обізнаним, у формі… Бути щасливим здається своєрідним обов’язком, а панівними цінностями стають успіх, соціальне визнання та постійне благополуччя… З іншого боку, смуток, тривога, вразливість, біль та незадоволення відкидаються й відсуваються на другий план, стають невидимими і навіть розглядаються як частина хвороби. Бути щасливим, здається, виправдовує будь-які зусилля, а навпаки, якщо людина відчуває смуток, це створює тягар страху та провини. Складається враження, що деякі стани є соціально прийнятнішими за інші, що визначає певні настрої та моделі поведінки. Як ми можемо спостерігати зараз у соціальних мережах, такий спосіб життя робить нас рабами цього так званого щастя.

Виходячи з усієї цієї інформації з історії та науки, можна сказати, що задоволення — це те, чого слід прагнути для досягнення успіху. Однак водночас його потрібно контролювати, оскільки воно видається потенційно небезпечним.

Мені цікаво, як уявлення про задоволення змінювалося протягом історії та як воно постійно трансформується й донині. Можна сказати, що задоволення слід розглядати в контексті, оскільки воно завжди вписується в соціально-економічний та історичний контекст. Тому я буду говорити про задоволення та розмірковувати над ним, спираючись на власний культурний контекст, оточення, досвід, а також своє життя та минуле.

Мені важко сформулювати чітке чи конкретне визначення задоволення, з яким я могла б почуватися комфортно. Але дослідження цієї теми та короткий історичний огляд еволюції цього поняття відкрили для мене нові способи мислення та різні точки зору. Я усвідомлюю, що розмова про задоволення — це ніби розмова про те, як ми функціонуємо на соціальному рівні у взаємодії зі своїми свободами, керуючи своїми потребами, налагоджуючи зв’язок із власною сутністю та своїм тілом… А історичний контекст також нагадує мені про безліч питань, що охоплюються терміном “задоволення”.

б) Здоров’я та задоволення: ролі та сили в рамках капіталістичної системи

Наша панівна соціальна система намагається приховати біль і конфлікти […] Демократичний світ пристрастився до миру та гармонії; більшість людей користуються своїм статусом¹⁹ та привілеїв, щоб уникнути конфліктів. ЗМІ зосереджують увагу на окремих особах, у яких виникають конфлікти інтересів, але система не дозволяє великим групам людей об’єднуватися для вирішення спільних проблем.

Мінделл, 1995: 193

Як зазначає Майнделл, як суспільство ми уникаємо будь-яких потрясінь — чи то конфліктів у стосунках, чи то всього, що може спричиняти дискомфорт для організму та заважає нам почуватися добре.

Якщо ми проаналізуємо цей заклик до ігнорування болю та уникнення всього, що не веде до благополуччя — що було метою деяких філософів, таких як епікурейці, — то зможемо помітити чіткі сліди цього підходу в способах подолання та уникнення болю й хвороб. Якщо симптоми є сигналами тривоги, що надсилаються організмом, то переважна соціальна модель полягає в маскуванні цих симптомів, щоб дискомфорт зник. Ніхто не цікавиться тим посланням, яке ці симптоми можуть нести організму; головна мета полягає в тому, щоб уникнути всього, що викликає дискомфорт або занепокоєння на фізичному чи психічному рівні. Таке прагнення уникнути страждань змушує нас надмірно вживати ліки, щоб приховати симптоми, а це ще й посилюється потребою патологізувати все, що виходить за межі суто нормативного, з фіксацією на дуалізмі здоров’я та хвороби.

У книзі “Здоров’я в хворобі — хвороба в здоров’ї” (2014) П’єр Морін пропонує протиотруту від цього гіпермедицинізованого та патологізованого суспільства. Вона відкриває нам новий погляд на класичне поняття здоров’я: ширший, менш упереджений і менш гнітючий погляд на наш досвід. Морін пояснює, як наше уявлення про здоров’я знизило рівень нашого загального благополуччя, відокремивши досвід і хворобу від контексту міжособистісних стосунків кожної людини; маргіналізуючи та позбавляючи можливостей тих, хто відрізняється від інших або не піддається лікуванню; і, перш за все, відриваючи нас від сенсу симптомів та тієї величезної мудрості, яку вони вносять у процес розвитку особистості.

Фізичні симптоми не обов’язково є патологічними, тобто вони не є просто хворобою, яку треба придушувати, лікувати або від якої треба одужати. Симптоми — це потенційно важливі та значущі стани

Мінделл, 2006: 11

Морін розрізняє два підходи до розуміння здоров’я: той, який нам уже відомий і який він визначає як “мале здоров’я”, зосереджене на порушеннях рівноваги механічних показників (артеріальний тиск, рівень холестерину, рівень цукру…), що розглядає тіло як машину, яка іноді виходить з ладу; та “велике здоров’я” — термін, запроваджений філософом Ніцше, який пропонує новий погляд, що охоплює “мале здоров’я”, але додає до нього ще один вимір сенсу та призначення. Він розповідає нам, як тіло мріє і як, прислухаючись до його сигналів та слідуючи їм, воно відкриває глибокі істини про те, що означає бути людиною і що означає бути здоровим. (https:// www.youtube.com/watch?v=2FD5_qFRcpY)

Поширене в нашій культурі уявлення про здоров’я виключає багатьох людей, вважаючи їх нездоровими. Коли ми відсуваємо на другий план певні аспекти здоров’я, ми ставимо людей у становище, в якому їх принижують, знижуємо їхнє самопочуття та посилюємо стрес, а головне — втрачаємо величезний потенціал, силу та міць нашої спільноти, змушуючи себе підлаштовуватися під норму.

У “Процес-ворк” йдеться про «райдужну медицину». Це парадигма, яка враховує діагнози, оскільки вони дають нам інформацію про те, що насправді відбувається. Але суб’єктивному досвіду людини та її симптомам приділяється не менше значення, оскільки вважається, що існує енергія, яка прагне виразитися через тіло. Визнаючи цей досвід і даючи йому можливість проявитися, симптоми можуть полегшитися або ні, але в будь-якому разі це стає каналом²⁰ інформації та усвідомлення. З цієї точки зору симптоми виявляють енергію, яка не зникає, скільки б ми її не лікували. Ця енергія несе для нас важливе послання. Якщо вона не може проявитися через тіло, вона шукатиме інші канали. Це телеологічний підхід, у якому нас цікавить “навіщо”: послання, приховане в тому, що з нами відбувається.

«Райдужна медицина» охоплює реальний час і простір фізичної реальності, а також рівні сновидінь, що належать до психологічної реальності організму. Вона включає в себе компоненти класичної медицини, такі як анатомія, діагностика, медикаментозне лікування, хірургія, біофізика тощо, а також альтернативні медичні методи, що пов’язані із суб’єктивним досвідом, сновидними візерунками та всіма рівнями
свідомість²¹

Морін і Рейс, 2010: 24

У «Процес-ворк» нам не потрібні об’єктивні тести для підтвердження переживань; натомість нас цікавить суб’єктивність самого переживання. І ми розуміємо, що тіло — це не щось механічне, а інструмент, який самостійно змінює свої тони і який можна осягнути лише в рамках процесу.

​б.1) Депресія та стрес: вороги задоволення

Важливо зазначити, що задоволення має вимірюваний вплив на здоров’я людини, оскільки є одним із засобів боротьби зі стресом і депресією — двома з найпоширеніших недуг капіталістичного суспільства.

Щоб поговорити про задоволення, я вважаю важливим торкнутися теми депресії та здоров’я в сучасному суспільстві, в якому ми живемо. Якщо звернутися до етимологічного коріння поняття «депресія», то можна побачити, що воно походить від латинського терміна депресія що означає пригнічення, занепад чи зневіру. (https://es.wikipedia.org/wiki/Depresión)

Кожна епоха характеризується певними захворюваннями, що зумовлені її соціально-політичним контекстом. Філософ Бюнг-Чул Хан у своїй книзі «Суспільство втоми» (2012) пише, що якщо в минулому розмови про здоров’я зосереджувалися на вірусних та бактеріальних проблемах, то в XXI столітті на перший план вийшло психічне здоров’я з такими захворюваннями, як депресія, синдром дефіциту уваги та гіперактивності, пограничний розлад особистості або синдром професійного вигорання. Якщо раніше існувала межа між внутрішнім і зовнішнім світом, де бактерії уособлювали ворога, то тепер ворог живе всередині нас. На нас нападаємо ми самі, з нашими нереалістичними вимогами до себе, які іноді навіть призводять до того, що ми експлуатуємо себе, керуючись хибним відчуттям свободи. І він говорить про false відчуття, оскільки ми вважаємо, що, оскільки вимоги чи примус надходять ззовні, ми є вільними, але насправді це не так. І, на думку Бюнг-Чула Хана, ці захворювання зумовлені свободою дій та надлишком подразників. Він говорить про насильство чи надмірність Позитивність, що розуміється як надмірність комунікації, надвиробництва, праці, дозвілля чи сексуальної гіперактивності… надмірність, яка змушує людину розпадатися на шматки перед обличчям такого величезного надлишку. Раніше насильство надходило з віддалених чи незнайомих місць, а тепер воно походить із безлічі варіантів і видів діяльності, які пропонує нам система, викликаючи задуху, перенасичення та виснаження.

Депресія — це хвороба суспільства, яке страждає від надлишку позитиву. Вона є відображенням того типу людства, яке веде війну проти самого себе.

Хан, 2012

Хан говорить про депресію як про характерне захворювання сучасного суспільства та про те, як її спричиняє страх перед невдачею (це те, що, як мені здається, певною мірою впливає на мене під час написання цієї статті, а іноді й у житті загалом). Сьогодні існує система переконань, яка проголошує, що будь-чого можна досягти, доклавши достатньо зусиль, що підживлює вимоги до самого себе. Ця система одночасно породжує і жертв, і катів: ми поневолюємо себе в гонитві за самореалізацією або (ресурсами для) споживання, відкидаючи рефлексію та нудьгу.

Скарги людини, що страждає на депресію, — «Нічого не можливо» — можуть проявлятися лише в суспільстві, яке вірить, що «Нічого не неможливо»

Хан, 2012: 31

Хан зазначає, що “депресія вибухає в той момент, коли суб’єкт перформансу вже не здатний робити більше” (2012: 31). Це наводить на думку, що депресія може виникати як вторинний процес, який виступає шляхом втечі від нестерпної ситуації. Ситуація, в якій ми не здатні встановити межі власним вимогам та вимогам системи — чи то в ім’я самореалізації, чи то внаслідок капіталістичної системи та суспільства споживання. Депресивні стани, як правило, виникають внаслідок тривалого гноблення, і можна сказати, що вони з’являються як союзники, несучи послання, покликане допомогти нам у процесі досягнення повноти.

Сьогодні депресія — це поширене явище, яке може трапитися з кожним. Вона може проявитися у перехідні моменти вашого життя, коли ви переживаєте структурні чи емоційні зміни, спричинені певними подіями. І як суспільство ми, як правило, придушуємо, маргіналізуємо та уникаємо роботи з цією проблемою, оскільки вона нас турбує. У Європі психіатрія, а отже, і психічне здоров’я, наразі регулюються діагностичним посібником DSM-5, який класифікує розлади та психічні захворювання. Переважній більшості людей у певний момент життя можна поставити діагноз за багатьма діагностичними категоріями DSM. Ми живемо в суспільстві, яке навішує ярлики та патологізує; воно визначає, як ми маємо почуватися, розподіляючи нас між полюсами «добре–погано», «нормальне–патологічне», а отже, і «задоволення–незадоволення».

Такий категоричний підхід алопатичної медицини певним чином вказує на наявність проблеми у сфері психічного здоров’я. Коли нам ставлять діагноз або навішують ярлик, це може викликати страх, хоча в деяких випадках це може стати й полегшенням. Проблема полягає в тому, що часто “рішення”, яке пропонується, має хімічний характер і залишається лише частковим вирішенням більш широкої проблеми. Важливим аспектом, який пропонує «Процес-ворк», є здатність працювати в цих різних вимірах.

«Процес-ворк» вчить нас, що депресії — це стани внутрішньої маргіналізації, які є частиною міфу нашого життя. Вони є частиною нас, і якщо ми не приймаємо їх, це стає питанням життя чи смерті. Вони подібні до повторюваного сну.

З клінічної точки зору існують різні ступені та типи депресії: це категорії, які можуть певною мірою допомогти нам зрозуміти кожен окремий випадок; однак найцікавіше — це можливість розкрити симптоми, ту суб’єктивну депресію, яку переживає кожен із нас.

Процес-робота розглядає ці стани виважено, визнаючи, що вони існують і що ми взаємодіємо з ними, а також те, що це процеси, які потрібно розгортати як на індивідуальному, так і на глобальному рівні.

І це надмірне навантаження щодо того, якими ми маємо бути, ця надмірна вимогливість до себе, призводить не лише до депресії, а й до стресу, викликаючи стан психічної втоми, який часто стає причиною різних фізичних та психічних розладів.

Ми живемо в умовах парадоксу та постійного морального протиріччя щодо задоволення, коли капіталістична система спонукає людей шукати задоволення та щастя через споживання. Це споживання породжує надлишок як матеріальних, так і символічних потреб. Водночас у більшості населення, яке живе в умовах нестабільної трудової та економічної системи, майже не залишається часу на задоволення та насолоду цими потребами. Як ми бачили на прикладі Стародавньої Греції, це впливає на питання Соціальний статус²² щодо організації дозвілля, а особливо відпочинку. Якось так виходить, що я відчуваю себе привілейованим, маючи можливість присвячувати свій час дослідженню цієї теми, завдяки тому, що мої базові потреби задоволені.

Я вважаю, що нам усім потрібно більше дізнатися про задоволення. Я б навіть наважився сказати, що для значної частини суспільства задоволення у повсякденному житті наразі “відсутнє”, “зникло” або “неправильно організоване”. Прикладом цього є велика кількість людей, які страждають від залежностей, де як речовини, так і певні форми поведінки використовуються як єдиний спосіб знайти задоволення, отримати доступ до тих частин себе, які нам невідомі або до яких ми не навчилися отримувати доступ без залежності.

Хоча слово «задоволення» часто звучить у розмовах багатьох людей, воно й досі залишається важливим культурним аспектом.

c) Задоволення та єдність із природою — це також наша внутрішня двоїстість
природа

Коли люди вважають щось гарним,
інші речі стають потворними.
Коли люди вважають щось хорошим,
інші речі йдуть на спад.

Буття та небуття породжують одне одного.
Складне та легке доповнюють одне одного.
Довге і коротке визначають одне одного.
Високе і низьке залежать одне від одного.
«До» і «після» йдуть одне за одним.

Тому Учитель
діє, не роблячи нічого
і навчає, не промовляючи ні слова.

Лао-Цзи, «Дао Де Цзин» у перекладі Стівена Мітчелла

Тепер я хотів би розповісти про автора, який надихнув мене на роздуми про задоволення, здоров’я та те, як ми розпоряджаємося своїм життям і ресурсами. Цього разу це представник східної культури — Сатіш Кумар. Він пропонує бачення, в основі якого лежить важливість зв’язку з самими собою, зі своєю сутністю та з природою. У своїй книзі “Елегантна простота: мистецтво жити добре” (2018) він говорить про самореалізацію, задоволення і навіть насолоду — і все це у зв’язку з природою. Він висуває теорію про те, як кочові суспільства, коли почали створювати поселення, втратили зв’язок із природою. Ця ситуація погіршилася з настанням промислової революції, коли значна частина населення перестала мати час для себе, що не залишало простору для духовного розвитку. Ми почали надмірно експлуатувати природу, землю та її ресурси. Наш зв’язок із природним світом та рівновага з ним були втрачені, а кількість почала переважати над якістю.

У світі вистачає всього, щоб задовольнити потреби кожного, але не вистачає, щоб задовольнити жадібність кожного²³

Махатма Ганді

Мені цілком зрозуміло, що, руйнуючи природу, ми руйнуємо самих себе, адже ми — це і є природа. Сатіш нагадує нам, що слово «людина» походить від латинського «humus», що означає «істоти землі». Усе, що ми їмо, перетворюється і знову повертається до землі. Усе натхнене природою, і попри це ми відірвалися від природи, від циклів, від ритму процесів. А надмірні вимоги до себе, надмірний тиск у прагненні до успіху, прискорений розвиток технологій та наше прагнення до досконалості віддаляють нас від того, ким ми є насправді, від того, що ми відчуваємо, що переживаємо, а отже, віддаляють нас і від насолоди.

Часи цього процесу — це не часи капіталістичного світу

Бріжит Васалло²⁴

Якщо розглянути дві великі течії традиційної китайської думки — конфуціанство та даосизм — то обидві вони ґрунтуються на довірі до природного світу та людської природи.

Для східного світу природа — це те, що виникає зсередини; це процес, який повністю виходить за межі нашого контролю. Природа за своїм визначенням — це те, що відбувається спонтанно, як дихання чи серцебиття. А даоська філософія наголошує на важливості довіряти тому, що відбувається само собою

Ваттс, 2010: 27

Ці течії підказують нам слідувати за плином подій, вірячи, що все владнається само собою. Але ми прагнемо контролювати природу, панувати над нею — як над внутрішньою (над тим, як ми почуваємося і живемо), так і над зовнішньою — використовуючи її для досягнення кращих результатів, але при цьому забуваючи прислухатися до неї та налагодити зв’язок із її сутністю.

Даосизм — стародавня філософська система, що зародилася в Китаї понад 3000 років тому, на якій ґрунтується «Процес-ворк». Обидві ці системи розвивають ідею сприйняття природи та з’єднання з нею, виявлення та визначення її законів за допомогою Інь та Ян, а також дослідження життя та його полярностей, що уособлюються цим символом.

У даосизмі я вбачаю два аспекти, що мають значення в контексті насолоди: якість плинності та подвійне бачення.

В основі даосизму лежить поняття “Дао” — “шлях”. Воно полягає у тому, щоб слідувати за плином подій, рухатися за течією, а не боротися з нею, а також у дотриманні принципу «У-вей».

“Дао завжди перебуває у стані спокою, але немає нічого, що б не відбувалося”. Перший даоський принцип полягає в тому, щоб не чинити опору законам і ритмам Всесвіту. Шляхом формування поведінки, що не вимагає зусиль, буде досягнуто «У-вей». Цей термін буквально означає «недіяння» […] або його також можна перекласти як «без зусиль»

Муньос, 2001:17

Ця риса нагадує мені здатність прислухатися до сигналів, зупинитися й спостерігати, у якому напрямку пролягає шлях найменшого опору. Звертати увагу на те, куди веде природний хід процесу, і слідувати за цим потоком; замість того, щоб боротися й змушувати події рухатися в певному напрямку або відповідати конкретним очікуванням. Я часто опиняюся в цій боротьбі у своєму прагненні до задоволення: мені важко налагодити зв’язок із сьогоденням або просто залишатися в спокої.

Символ Інь-Ян позначає дві полярності та те, як вони перетікають одна в одну. Біла частина спочатку невелика, але поступово збільшується, і саме тоді з’являється чорна частина; це і є потік Дао. Одна з них є більш творчою (Ян) і в психології, орієнтованій на процеси, пов’язана з вторинними аспектами, а інша — більш сприйнятливою (Інь) і пов’язана з первинним процесом. Інь-Ян також показує, що коли одна сила повністю проявляється, інша виникає природно й спонтанно. Обидві частини необхідні для цілісності.

Тао також можна осягнути, визнавши, що в реальності явищ завжди існують взаємодоповнювальні полюси […] У світі, в якому ми живемо, зазвичай панує ідеалізм, який прагне здобути перший елемент (добре, прекрасне…) і позбутися його протилежності (потворне, погане…)

Муньос, 2001: 19

Для даосистів це немислимо, оскільки один елемент не може існувати без іншого,

Концепція полярності ґрунтується на принципі, згідно з яким позитивне й негативне, північ і південь є різними аспектами єдиної системи, і відсутність одного з них означала б зникнення всієї системи.

Муньос, 2001:19

Без відпочинку немає руху, немає дня без ночі, немає темряви без світла. Усе це необхідне у своїй мірі. Це нагадує мені, що навчитися жити в насолоді не означає, що болю, дискомфорту та смутку можна уникнути. Натомість слід усвідомлювати, що все це є частиною цілісності. Саме так я краще розумію свій зв’язок із насолодою. Справа не в тому, щоб обирати одну з версій подій, а в тому, щоб сприймати кожен досвід окремо і усвідомлювати, що всі вони є частиною чогось більшого. Коли ми визначаємо щось або навіть просто розмірковуємо про щось, ми, як правило, порівнюємо це з іншими речами, а порівняння веде до роздроблення. Таким чином, ми не можемо побачити загальної картини. І це наводить мене на думку про цілісний підхід — ідею, що природні системи та їхні властивості слід розглядати як цілісні утворення, а не як безладну сукупність окремих частин.

Коли я почав досліджувати поняття задоволення, я сприймав його як щось, пов’язане з радістю, насолодою, блаженством і розширенням свідомості. Як щось абсолютно чуже всьому, що могло б порушити ці якості. У пошуках задоволення я прагнув звільнитися від усього, що, на мою думку, було його протилежністю. Я поставив насолоду на вівтар, ніби це був Бог, щось, чого слід досягти й зберегти. Але тепер я усвідомлюю, що чіплятися за щось на кшталт задоволення чи болю — це так само безглуздо: Природа світу є процедурною: нічого не є статичним, окрім станів та миттєвих образів, які й створюють сам процес.

Звільнившись від бажань, ти осягаєш таємницю. Захоплений бажаннями, ти бачиш лише їхні прояви

«Дао Де Цзин», розділ 1, переклад Стівена Мітчелла

Можливо, прагнення до насолоди є недосяжним, якщо я застряг у самому цьому прагненні. Можливо, справа не в тому, щоб щось шукати, а в тому, щоб зосередитися на собі.

4. Мій погляд на задоволення крізь призму «Процес-ворк»

Якщо я спробую розглянути задоволення з точки зору “Процес-ворк”, то розумію його як «простір для проєкцій та мрій». З цієї точки зору, ми відчуваємо задоволення, але не знаємо, що це таке; ми можемо розглядати це як процес, подібний до сну. У нас немає конкретного значення цього слова, оскільки воно є суб’єктивний досвід для кожної людини. У нас немає нормативного підходу щодо того, що є здоровим чи нездоровим, правильним чи неправильним, добрим чи поганим. Згідно з цією парадигмою ми “керуємося досвідом, а не намагаємося відповідати будь-яким культурно зумовленим стандартам” (Мінделл, 2006, с. 6). Тому не існує заздалегідь сформованого уявлення про те, якими мають бути наші переживання задоволення; все, що ми можемо зробити, — це розкривати кожне з них. Ми є зацікавлені в розкритті суб’єктивного чуттєвого досвіду, а не в його патологізації, створюючи умови для експериментування, а не для оцінювання, що сприяє розгортанню та природному перебігу процесу.

Саме це базове, непатологічне бачення, яке наголошує на самопізнанні та вважає, що рішення закладені в самих проблемах, і надихає цю роботу. Перетворення лайна на гній, коли все, що нас турбує і що ми хочемо відкинути, може виявитися корисним і необхідним, а не депресивним і патологічним. Ось чому частина мого підходу до задоволення починається з роботи над хронічними симптомами, розладами чи значущими подіями в моєму житті, у пошуках відповідей або уроків у всьому цьому.

З точки зору «Процес-ворк» ми стверджуємо, що спілкуємося та сприймаємо інформацію й сигнали через чотири основні канали: пропріоцептивний, зоровий, кінестетичний та слуховий. А також через два складні канали: «відносини» та «світ». Для деяких людей певні канали є більш первинними, ніж для інших. Задоволення — це суб’єктивний досвід: кожна людина, як правило, відчуває його через різні канали. У моєму випадку канали, через які мені легше отримувати задоволення, — це пропріоцептивний та кінестетичний канали (завдяки руху).

Розмова про задоволення може бути “приємним” досвідом, але про задоволення також буває важко говорити: це може викликати почуття сорому і навіть стати табуйованою темою в багатьох контекстах або для багатьох людей. Воно також може бути пов’язане з болісними переживаннями, а то й з досвідом насильства. У моєму випадку, через мої переконання, оприлюднення результатів мого дослідження задоволення не було легким процесом. У міру того, як я продовжувала ділитися своїми роздумами про задоволення та знаходила більш демократичний підхід до цього, мені ставало легше висловлювати свої погляди, незважаючи на культурні обмеження навколо цієї теми.

Щоб бути по-справжньому демократичним у стосунках із клієнтом, у відносинах, у групі, у ситуації, у переживанні або, як у цьому випадку, із самим собою, потрібно розвинути усвідомлення багатогранності цього досвіду. Це стало одним із ключів мого розвитку у відчутті та розумінні задоволення, розширюючи мою свідомість через різні форми уваги: перша увага (консенсус реальності), друга увага (країна снів) та третя увага (сутність). Це ідея шаманізму, про яку Кастанеда розповідає у своїх книгах і яку також переймає Майндл, — розуміння того, що життя відбувається одночасно у всіх трьох вимірах. І Якщо життя відбувається одночасно в цих трьох вимірах або в паралельних світах, то це стосується й насолоди.

Моє уявлення про задоволення змінилося у міру того, як я просувався цим шляхом, і це було саме щодо врахування цієї багатовимірної точки зору. Спочатку, коли я почав працювати над цією темою, моє уявлення про задоволення було дуже обмеженим і упередженим: я розглядав його переважно у контексті взаємної згоди, не пов’язуючи його з іншими аспектами.

Якщо розглянути це з різних точок зору, то те визначення задоволення, яке я раніше приймав, вписується в суспільний консенсус щодо реальності. Це ті вимірювані, спостережувані, видимі переживання, пов’язані із задоволенням потреб у їжі, сексі, красі, стосунках… — насолода від усіх цих дій, пов’язаних із чуттями.

Але з країни мрій виринає більш суб’єктивний рівень реальності. Мій досвід інший, і він різний для кожного з нас. Завдання тут полягає в тому, щоб прийняти мій досвід як дійсний, правдивий і автентичний, навіть якщо інші його не поділяють. Саме в цьому вимірі з’являються полярності задоволення — це можуть бути незадоволення, огида, страждання… або те, як кожен з нас їх сприймає. Тут також з’являються ролі чи сновидні образи, пов’язані з культурою, освітою, біографією, історією, родиною та релігією, і вони мають власне уявлення про те, що таке задоволення, а також про те, що є доречним чи прийнятним, а що ні. Це образи, які впливають на це поле, немов невидимі сили, що надають сенсу нашому досвіду, причому одні з них є більш чи менш близькими до нашої свідомості.

Нарешті ми знаходимо суттєву, або допочаткову, реальність, і тут насолода перестає бути поляризованою, боротьба за вихід за межі окремих частин припиняється, і виникає рух до об’єднання в єдине ціле. Це щось, що виходить за межі слів. Миттєве відчуття або досвід єднання з чимось більшим. І саме звідси, з цієї цілісності, я можу прийняти або наблизитися до задоволення, відокремившись від систем переконань, критичних голосів та ідентичностей, щоб просто відчути теперішній момент.

Перехід від загальноприйнятої реальності до інших вимірів дав мені відчуття полегшення та свободи, і дозволило мені по-новому поглянути на те, що означає задоволення: з більш лагідним поглядом, більш особистим і частково більш пов’язаним із моєю власною істиною. Все це пом’якшило критичні голоси та системи переконань, які спонукали мене розпочати це дослідження; вони постійно повторювали мені, що <>. І саме завдяки цій сутності, завдяки любові та співчуттю, мені вдалося вислухати всі ці аспекти та переживання і допомогти їм об’єднатися.

Таким чином, я тепер розумію задоволення з різних вимірів та з транраціональної точки зору, де перешкоди знаходяться у консенсусній реальності чи у світі снів, борючись із нашим раціоналізмом, фактами, голосами, системами переконань і навіть із нашими тілесними відчуттями, снами та баченнями. Усі ці виміри є необхідними; усвідомлення різних рівнів означає, що ми можемо переходити між ними туди й назад. Головне — не застрягнути в одному з вимірів, а вміти плавно переміщатися між ними.

Застосування такого підходу, що виходить за межі раціонального та відомого, у (західній) культурі, яка надає пріоритет і цінує консенсус, стало для мене цікавим і вишуканим викликом. Завдяки цьому я певним чином наблизилася до самої себе, до відчуття, ніби я вдома, і налагодила глибший зв’язок із собою.

5. Моє ставлення до задоволення

Я б ніколи не сказав, що сьогодні мій шлях пролягатиме через насолоду як процес, який слід прожити, дослідити чи відкрити для себе. Я ніколи б не уявив, що присвячу так багато годин свого життя дослідженню цього та глибшому усвідомленню того, що було для мене невідомим протягом стількох років. Усе це залишалося прихованим, але якимось чином завжди було поруч, хоч і лежало під ковдрами на запиленому горищі.

Я пам’ятаю, як ще в дитинстві казала, що ніколи не думала, ніби зможу жити повноцінно, у так званому щасті, бо це було настільки невідоме місце, що я боялася — чи зможу я втриматися там, у цьому стані. Я пам’ятаю фразу, яка постійно повторювалася в моїй родині: “У цьому житті треба бути продуктивною, щоб стати кимось”. І я пригадую деякі зі своїх власних переконань: “Я не маю права відчувати задоволення, я прийшла в це життя не для того, щоб відчувати задоволення: мій природний стан — це страждання. Я не знаю, як відчувати задоволення чи як жити в задоволенні, тому я тікаю від нього”.”

Кожна з цих систем переконань чи голосів підкріплювала думку про те, що задоволення не було частиною моєї реальності, мого досвіду. До того ж, мої переживання сексуального насильства асоціювали задоволення з небезпекою та болем.

У цій частині свого життя я відкриваюся для насолоди, шукаю нові закономірності, намагаюся розкрити цей процес. І я називаю це процесом саме тому, що усвідомлення його як такого стало для мене великим відкриттям і подарувало мені нову точку зору чи сприйняття. Мінделл визначає термін “Процес” як «зміни у сприйнятті» та варіації сигналів, які відчуває спостерігач. Він пояснює, що Процес подібний до особливого поїзда, кінцеву зупинку якого не завжди можна передбачити. Спостерігач слідує за сигналами у своєму реальному житті або у своїх фантазіях, доки життя не відкриється перед ним. (1995)

Якщо розглядати ідентичність з точки зору структури, ми розуміємо, що це складне питання. Значна частина нашої ідентичності не є чимось усвідомленим, просто тому, що ми жили з нею протягом усього життя. З точки зору “Процес-ворк” ми розглядаємо як ідентичність усі пережиті нами досвід, як ті, з якими ми погоджуємося, так і ті, з якими не погоджуємося; як ті, що відповідають нашому уявленню про те, ким ми є або ким маємо бути, так і ті, що не відповідають. Деякі аспекти ідентичності ближчі до нашої свідомості й легші для розуміння; ми називаємо їх первинними процесами або “енергіями U”. У моєму випадку, що стосується цієї теми, протягом багатьох років моєю звичною територією та відчуттям «дому» був депресивний стан, який я сприймав як безперервний процес. Водночас іншою стороною цієї ідентичності — більш віддаленою чи невідомою, яку ми називаємо вторинною енергією або енергією «X», — було відчуття задоволеності, насолоди та зв’язку з приємністю. Це були аспекти, які я, як правило, відсував на другий план, виключав зі своєї ідентичності, оскільки вони належали до іншої сторони межі — місця, де перетинаються ці дві ідентичності. Я часто відчував, що не народився для того, щоб бути «щасливим», що я тут для того, щоб страждати, боротися та виживати. У своїй уяві я протиставляв депресію та задоволення.

Людська природа сприймається як поляризована, як двоїста. І певним чином ця поляризація є природною та необхідною для того, щоб під час взаємодії різних частин вони сприяли взаєморозумінню з метою взаємного розвитку та пізнання. Але важливо не втрачати з поля зору той факт, що між полярностями існує континуум, і що досвід може розміщуватися в їхніх межах. Розділення процесу на первинні та вторинні частини надто його спрощує. І я кажу це тому, що, вирушаючи в дорогу, я була переконана, що не вмію жити в задоволенні, не вмію перебувати в ньому; тому я розпочала цю подорож як виклик, щоб навчитися бути більш пов’язаною із задоволенням. З патологічної точки зору я відчувала себе неповноцінною, бо не знала, як жити чи відчувати задоволення. Я шукала щось, що в мейнстрімі, здавалося б, було звичним, нормальним і природним, де образ, який усі мали передавати, був образом щастя, радості та достатку… і де я не відчувала себе ідентифікованою з жодним із цих термінів, пов’язаних із задоволенням. Я сприймала це як станцію, до якої треба дістатися, як віху, як щось матеріальне, чого треба досягти. Через це я втратила уявлення про безперервність, про процес та про важливість мінливості речей чи станів.

Це відчуття власної неповноцінності в даному контексті відсунуло мене кудись на периферію. Я відчувала себе дуже низько в ієрархії, бо не знала, як налагодити зв’язок із цією, на перший погляд, легкою та природною річчю. Депресивний стан, у якому я зазвичай перебувала, ставив мене в роль жертви, позбавленої необхідних інструментів, щоб вирватися з цього стану, застряглої та нездатної налагодити зв’язок зі своїм власним місцем у ієрархії та внутрішньою силою.

Ідея континууму відіграла важливу роль у руйнуванні статичних ідентичностей, які мене сковували. Щоб відпустити ці більш звичні ідентичності та увійти в більш невідомі — ідентичності, які до того часу ледь відповідали уявленню про те, ким я була або ким могла стати.

Щоб долучитися до цього процесу, було важливо сформувати інший погляд на задоволення та на саму себе. Щоб відкрити для себе новий світ, іноді доводилося робити речі, що суперечили інтуїції; траплялися моменти, коли доводилося занурюватися в невідоме, хоча іноді це викликало страх або недовіру.

Слідування за плином процесу передбачає увагу до абсурдного та неможливого, а також протистояння загальноприйнятим переконанням і способам сприйняття. Майндл метафорично каже, що слідування за процесом — це “їзда верхи на коні задом наперед”. Це вимагає іншого погляду на речі. “Слідування за небажаним, ненавмисним посланням суперечить колективним переконанням. Це говорить нам, що якщо ви підете за невідомим, воно приведе вас на край світу… Але Процесна робота показує нам кругообіг нашого всесвіту. Вона показує нам, що якщо ми матимемо мужність слідувати ненавмисним сигналам, ми не впадемо в безодню, а відкриємо для себе нові світи.

Diamond&Spark, 2004: 20

І саме так я намагався слідувати за підказками та тим, що виникало в процесі, не маючи чіткого плану, але з упевненістю, що я на правильному шляху.

Мені цікаво переглянути своє ставлення до задоволення з точки зору чотирьох фаз конфлікту, описаних Майнделлом (2017), і таким чином зрозуміти, наскільки я зосереджувалася на кожній із них.

Якщо розглядати першу фазу як розслаблення, бездіяльність, то її можна порівняти з раннім етапом, коли я не відчував до цього жодного інтересу; я навіть вважав, що це щось абсолютно чуже для мене, що це просто не для мене. Але з часом я усвідомив, що в мені зароджується гнів, хоча я й не мав наміру його відчувати. З’явилися ненавмисні почуття гніву та люті через неможливість отримати задоволення, і це стало для мене початком другої фази. Тут я почав входити у другу фазу: ту, що ґрунтується на конфлікті та напрузі. Ця фаза займала значну частину мого життя загалом і, зокрема, у контексті задоволення. Вона також стала для мене поштовхом до початку цього дослідження та підштовхнула мене до третьої фази, де я зацікавився досвідом сновидінь. Я спостерігав за системами переконань, критикою та обмеженнями, що оточували моє уявлення про задоволення. На моє здивування, я дуже глибоко з’єднався з четвертою фазою. У ній я з’єднуюся з глибокими, суттєвими переживаннями, дозволяю собі бути зворушеним чимось більшим і невідомим, і, нарешті, я відкрив для себе задоволення з новим змістом і почав жити ним.

Розгляд задоволення крізь призму цих різних етапів допоміг мені змінити моє статечне уявлення про нього, а також зруйнував мої упередження щодо себе самої у зв’язку з цим. Цікаво, як можна роками залишатися в пастці болю та страждань, як можна будувати свою ідентичність навколо цього і відчувати, що без цього ти не будеш собою, як можна сприймати це як щось незмінне й вічне або навіть вважати, що це твоя доля. Саме так я провів частину свого дитинства, юності та частину дорослого життя, вірячи, що не можу отримувати задоволення від самого факту існування. Мені здавалося, ніби моя історія визначається стражданням і що це єдиний спосіб, у який я можу вчитися.

6. Міф про життя

Як я вже зазначав вище, я розумію задоволення як відкритий доступ, динамічний процес, який можна переживати будь-де та в будь-якому вимірі; його можна відчувати різними способами, і я вважаю його життєвою силою, що розширює нашу сутність. Тож чи можу я сказати, що задоволення є частиною нашого міфічного життєвого шляху? Чи бере воно участь у відкритті нас самих? Ось тут і починається питання…

Який зв’язок між задоволенням і моїм життєвим міфом?

У цьому розділі та деяких наступних з’являється одне з моїх побоювань, яке я відчувала на початку цього проєкту: страх надто відкритися, почуватися незахищеною та вразливою, ділячись спогадами про своє раннє життя. Водночас я також хотіла б зазначити, що частиною цього процесу є розвиток уміння піклуватися про себе. Тож одним з елементів цього процесу буде встановлення меж для того, щоб захистити себе, особливо під час написання. Мені потрібно подбати про ту частину себе, яка боїться надто відкритися, щоб та частина мене, яка хоче розкрити свою правду, могла це зробити. Нам потрібно встановити межі, що ґрунтуються на повазі, між цими двома частинами, щоб знайти той танець, який їх поєднає.

Турбота про себе та самозахист — це аспекти, які в багатьох сферах мого життя були відсутні або ігнорувалися. Я вважаю, що це безпосередньо пов’язано з тим, що я уникаю та відкидаю значні частини себе, а отже, не можу бути присутньою в моменті та відчувати задоволення. Саме тому збереження певного рівня інтимності сприятиме збереженню цілісності системи.

Кастанеда каже, що мудрість — це як подорож Воїна; важливо усвідомлювати, з якою метою ти її здійснюєш, адже шлях буде нелегким, і тобі доведеться пам’ятати про свою мету. У цьому розділі я розглядаю події, які викликають у мене болісні спогади, але усвідомлення своєї мети та зв’язок із нею допомагають мені йти цим шляхом.

Як каже Кастанеда у книзі “Вчення дона Хуана”: “Людина йде до знання так само, як йде на війну: сповнена рішучості, страху […] і мужності” (с. XXX, 2001). Я хотів би підкреслити, наскільки важливо для мене ставити ці три поняття на один рівень, а не надавати більшого значення рішучості та мужності; це суперечить тому, що я думав раніше, коли нехтував страхом. Якщо я чогось і навчився на цьому шляху, то це того, що страхи існують для того, щоб надавати речам сенсу. Мета полягає не в тому, щоб подолати їх, а в тому, щоб прислухатися до повідомлень, які вони нам дають. Виклик полягає вже не в тому, щоб подолати страхи, а в тому, щоб прислухатися до їхніх повідомлень. Це ніби симптоми: треба прислухатися до них і дозволити їм розвиватися та набувати будь-якої форми, поки ти починаєш жити ними.

У процес-орієнтованій психології, як і в шаманських та даоських традиціях, ми говоримо, що нами керують сили, які стоять за нашими діями та повсякденними рішеннями, — це полярності, що є частиною того, що ми називаємо життєвими міфами або базовими паттернами. Це нібито у вашому житті завжди на задньому плані присутній дух, який робить вас та ваш спосіб сприйняття життя унікальними. Ми також говоримо про міф у рамках юнгіанського процесу індивідуалізації, де кожна людина намагається з’єднатися зі своєю цілісністю, своєю найглибшою природою та своєю повнотою.

На процес-ворк з довгостроковими аспектами впливає юнгіанська концепція “міфу життя”. Спочатку Юнг ввів термін «міф життя», щоб описати модель особистого розвитку протягом усього життя. (Diamond & Spark, 2004:148) Юнг виявив, що дитячі мрії розкривають архетип або міфічну модель життя. Майндл розширив цю концепцію, припустивши, що ці моделі та тенденції також можна спостерігати у повторюваних і хронічних переживаннях, таких як хронічні симптоми, залежності та моделі міжособистісних стосунків.

Саме тому я свідомо й творчо вирішила працювати над своїми хронічними симптомами, подіями, синхронізмами та «Дитячою мрією». Замість того, щоб давати їм затягувати мене й зносити, я спостерігаю за ними й уважно прислухаюся до їхніх послань. Я використовую їх для довгострокової трансформації — більш здорової та усвідомленої, а отже, такої, що передбачає більшу самостійність та відповідальність. Для мене це означає перехід від ролі жертви до ролі творця. Ця зміна є ключовим фактором у моїй особистій історії, що дозволяє мені зцілитися та відкритися для насолоди.

а) Поринути у мрію дитинства

На Землі є різні місця, де ми можемо пережити та відкрити для себе частини нашого міфу. Місця, де ми можемо знайти подібні полярності енергій, з якими зазвичай працюємо та які виявляємо на своєму шляху. І саме через «Дитячу мрію» я почну досліджувати ці енергії з цікавістю та співчуттям, щоб усвідомити всі різні елементи, які з’являються у моїх снах. Дитячі мрії відображають не лише досвід сьогодення, а й організовані патерни, потенціал різних енергій всередині людини. Ось що мене цікавить: відкрити, які патерни та непередбачувані сили рухають моє життя, і розкрити дар, який ці патерни приносять у мою роботу та мій світ, особливо у контексті задоволення. Я висуваю гіпотезу, що мої сни багато говорять про задоволення, і, зокрема, другорядні персонажі можуть вказувати, як отримати більший доступ до цього задоволення.

Аналізуючи цей сон, я бачу, що в ньому є три образи або основні енергії: дівчина (я), тіло моєї матері та злодії. Я поясню, що для мене символізують різні енергії, які я виявляю, і для цього мені доведеться заглибитися в них, перевтілитися в них та опрацювати їх. Вони відображають аспекти мого життя, мої моделі поведінки та мої міфічні енергії.

❖ Перелякана дівчинка: страждання, сповнена страху та сильних емоцій. Згорнувшись у кульку, крихітна й беззахисна. Вона виступає в ролі спостерігача і контролює все таке трапляється. Частково страх пов’язаний із тим, що невідомо, що станеться і чи не постраждає вона.

Якщо я розглядаю свою ідентичність у довгостроковій перспективі, то бачу її як головну фігуру. Я бачу ту дівчину, якою я колись була: з її страхами, стражданнями, потребою контролювати все навколо, закритою від краси життя. Це нагадує мені про травматичні історії, які досі залишаються всередині мене — заблоковані, приховані в темряві.

Це почуття, з яким я раніше себе ототожнювала, але зараз вже не так сильно. Це почуття, пов’язане зі стражданням, і саме воно стало однією з причин, чому я розпочала цей проєкт. Дівчина є свідком певної ситуації, і ця роль була відсутня у значній частині мого життя. У моїй історії це виявляється у вигляді гіпернагляду та постійного контролю, особливо вночі. Це безпосередньо пов’язано з симптомом, який я розгляну пізніше: безсонням.

У сні дівчинка прагне захисту, але і материнська, і батьківська фігури відсутні, вони не беруть участі в події. На них нападають, а це означає, що вони не можуть забезпечити їй захист. Тож дівчинці доведеться самостійно знайти спосіб захистити себе.

❖ Моя мама: разом з нею відкрите та пасивне тіло

Зараз перед нами образ розкритого тіла: тіло моєї матері розкрите й пасивне, і ми не бачимо в ньому жодного опору. Це контрастує з попереднім образом: фігурою дівчинки, яка замикається в собі. Ця полярність відігравала важливу роль у моєму житті, але я не повністю усвідомлювала її. Особливо те, що стосується розкриття: Як наслідок, я штовхала себе в ситуації, де відчувала, що мушу відкритися; я забувала захищати себе або навіть не помічала небезпеки. Це призвело мене до ситуацій зловживань та насильства, частково тому, що я ігнорувала ознаки, свої страхи та інтуїцію.

Як показано у сні, тіло моєї матері розкрите, абсолютно вразливе до атак і вторгнень, цілком безпорадне. Це знайома мені ситуація, яка нагадує мені про важливість бути відкритою і захищеною водночас, поєднуючи обидві ці якості. Відчувати, як я відкриваюся життю та різним відчуттям, — це прекрасно, але я маю робити це свідомо, поважаючи межі та дбаючи про себе. Пізніше в цьому розділі елемент перетину моїх меж буде розглянуто більш детально. Тут я лише хочу підкреслити важливість того, щоб дозволити собі можливість відкриватися та закриватися відповідно до того, що найкраще відповідає обставинам. Одне не краще за інше: важливо те, щоб я залишалася на зв’язку зі своїм тілом та його сигналами.

Ще один аспект, на який я хотів би звернути увагу, коли заглиблююся в образ тіла моєї матері, — це те, що я називаю “пасивним або неактивним”, ніби тіло було покинуте. Коли я стаю цим пасивним тілом, у мені виникає щось: готовність відпустити, здатися, нічого не робити. І я відчуваю відкритість до всього, що може статися; це переносить мене у приємний стан розслаблення, відключення. Я відпускаю загальноприйняту реальність і відмовляюся від своєї колишньої ідентичності, щоб зануритися в більш чуттєву реальність або сутність. Я вважаю, що це може бути шаблоном, який мені потрібно більше впроваджувати у своє життя, щоб мати змогу з’єднатися з цими іншими вимірами.

Ця постать у сні ілюструє ту роль, яку для мене відіграє мати: вона нагадує мені, що я можу взяти на озброєння у ролі того, хто піклується про себе: того, хто надає захист, хто піклується…

Одне з речей, що спочатку мене здивувало, коли я аналізував цей сон, — це відсутність болю та емоцій. Складалося враження, що моя мати не відчувала болю від ножового поранення, вона навіть не намагалася захиститися. Щось подібне сталося й із образом батька, який спав, поки все це відбувалося, не намагаючись нікого захистити й не виявляючи жодних емоцій. Обидва ці образи для мене уособлюють байдужість.

Мене також дивує пасивність цього зображення, але водночас воно нагадує мені, що однією зі стратегій виживання в ситуації насильства є відмова від опору — віддатися насильству як спосіб вижити.

❖ Злодії: з енергією, що спонукає їх досягати бажаного, активні,
прямий, холодний і окремий

Парадигма «Процес-ворк» стверджує, що виокремлення та розкриття найбільш тривожного елементу у сні часто може надати нам ті якості, які необхідні для подолання виклику, що стоїть перед нами.

Я вважаю цих персонажів другорядними, хоча вони були б ще більш другорядними, якби я сприймав їх як вбивць, але я так не вважаю. Постать злодія — це образ зі сну, але водночас це й енергія «Х»²⁵, тим більше тривожної енергії.

Це роль агресора, який бере все, що забажає, не питаючи дозволу.

Я пов’язую енергію «злодіїв» із різними сферами свого життя, де я відчувала себе жертвою цієї енергії, наприклад, у стосунках, де інша сторона брала на себе або займала більш холодну та відсторонену роль. Але ця роль, безперечно, найяскравіше проявилася у випадках сексуального насильства та агресії, коли хтось вирішував, що взяти з мого тіла і як це зробити, без моєї згоди та не поважаючи моїх меж.

Оглядаючи свій життєвий шлях та деякі події, що його позначили, я усвідомила, наскільки важливо ще більше інтегрувати в себе цю пряму та відсторонену енергію. Я хотіла б свідомо використовувати ці якості, щоб піклуватися про себе та захищати себе, але найбільше я хотіла б, щоб вони перестали проявлятися у зовнішніх обставинах чи постатях. Холодність і відстороненість важливі для того, щоб поставити межу стражданням, захистити себе від зловживань з боку критиків, від болісних ситуацій або навіть тоді, коли я прив’язуюся до емоцій, що тягнуть мене вниз. У моєму житті були моменти, коли мені було важко займати ту частину себе, яка встановлює чіткі межі та підтримує зв’язок із відстороненістю. Але я відчуваю, що з плином часу я роблю це з більшою впевненістю та силою.

Якщо глибше проаналізувати образи злодіїв, ніж виявляється ключовим елементом. Коли мені вдається стати ножем і відчути його, я з’єднуюся з відчуттям розрізання шарів шкіри, щоб проникнути вглиб — з контролем і точністю, будучи повністю присутнім і зосередженим. Мені дуже подобаються відчуття від різних текстур, які я розрізаю; це дозволяє мені бути присутнім у моменті та усвідомлювати все, до чого я торкаюся, і все, що торкається мене.

Ця ілюстрація також змушує мене замислитися над взаємозв’язком між ножем і проникненням у ситуації насильства. Пишучи це, я відчуваю жах. Коли має місце насильство, немає жодного зв’язку чи відчуття щодо того, у що відбувається проникнення. Ніж має важливу закономірність, яка дозволяє уникнути насильства: бути на зв’язку та усвідомлювати сигнали й зворотний зв’язок щодо того, що відбувається; уважно слухати та бути уважним до того, що ти робиш.

Ці якості стають у нагоді як у моєму особистому житті, так і в роботі фасилітатора, яка тісно пов’язана з глибоким зануренням у досвід на межі. Занурюватися вглиб і відчувати, як прорізаються різні шари шкіри, означає входити на різні рівні з повною усвідомленістю та присутністю.

Останній нюанс, який варто проаналізувати щодо злодіїв, — це те, що вони шукають щось усередині моєї матері. Вони шукають скарб — маленьку блискучу перлину, заховану в її тілі.

❖ Перлина всередині тіла

Ще один сон, який мені сниться з дитинства, — це сон, у якому я була допитливою пташкою, яка прагнула пізнавати й розуміти. Пташкою, яка залітала в будинки людей, щоб подивитися, як у них йдуть справи, як вони ставляться одне до одного і що там відбувається. Ніби ця пташка була свідком того, що відбувалося за зачиненими дверима. Мені здається, що це відчуття схоже на моє бажання зазирнути в думки людей, щоб зрозуміти, що і як вони відчувають, щоб побачити, як вони переживають події. Я припускаю, що саме звідси береться моя воля супроводжувати окремих людей, сім’ї та групи в процесі терапії.

Повертаючись до першого сну, я бачу, що пошук чогось глибоко всередині тіла є для мене дуже актуальним, і це також характеризує мою роботу з індивідуальними клієнтами та групами. Я намагаюся супроводжувати їх у процесі пошуку маленької перлини — їхнього власного світла, яке приховане всередині них і про існування якого вони часто навіть не підозрюють. Я щиро вірю, що надзвичайно важливо бути пов’язаною з тим світлом, перлиною чи сутністю, яка визначає нас і робить нас унікальними. А для мене зв’язок із цим внутрішнім світлом нерозривно пов’язаний із задоволенням та близькістю до того, ким я є насправді, до моєї сутності та мого найглибшого внутрішнього «я».

Якщо я даю простір відчуттю перлини, то виявляю, що це біла перлина, яка випромінює багато світла, але знаходиться в глибокому й прихованому місці, де її світло ледь пробивається. Коли вона виринає або її знаходять, вона здатна осяяти все навколо, і завдяки цьому надає життю барв, а чорнота починає набувати найрізноманітніших відтінків. Перлина сяє, і це змушує сяяти все тіло, і навіть те, що за його межами. Зв’язок із цим є частиною міфу мого життя і пов’язаний із моментами, коли я відчуваю себе живою, енергійною, коли життя має сенс і мету, коли я знаю, що перебуваю саме там, де маю бути, і відчуваю себе сповненою та пов’язаною з чимось глибшим.

Певним чином для мене зв’язок із насолодою — це зв’язок із сутністю цієї перлини, і таким чином я руйную загальноприйняту реальність. Це частина моєї роботи, і мені потрібно знайти зв’язок з іншими вимірами, щоб мати більше простору для себе та для більш широкого досвіду.

Я намагаюся перенести ці елементи зі своїх снів у свою роботу терапевта та в особисте життя. Енергію пошуку світла чи внутрішньої перлини, енергію ножа, що прорізає шари. Цей пошук глибини контрастує з бажанням залишатися на поверхні, що є незадовільним і далеко не приємним. Усе Ці образи, що з’являються у моїх снах, є моїми союзниками в цьому процесі, а деякі з них ведуть мене до надзвичайно цінних здібностей або «метаздібностей», які допоможуть мені на шляху до більш вільного та усвідомленого ставлення до задоволення.

б) Яке повідомлення передає моє тіло?

Процес-робота досліджує наш відомий світ і відкриває нас для невідомого, для таємничих і незрозумілих елементів, які є прихованими насіннями, що містять потенціал для нового життя та творчості

Емі Мінделл, 1995:57

Я розпочинаю цей розділ із цієї цитати, яка надихає мене заглиблюватися у невідомі аспекти, щоб відкрити для себе насіння перетворення. І, натхненна цим, я сприймаю це тіло, в якому мешкаю, та його ознаки як величезне джерело знань, мудрості та досвіду. Я бачу його як носія не лише власної історії, а й історії предків. Я уважно прислухаюся до свого тіла, бо воно відкриває найабсолютнішу й найчистішу істину. Воно не має фільтрів, воно виявляє міфічний візерунок і пробуджує свідомість, щоб пом’якшити почуття провалу чи безвихідності, які зазвичай супроводжують хронічні або тривалі конфлікти.

Юнг стверджував, що сни є воротами до несвідомого. Майнелл пішов ще далі за юнгіанські ідеї, досліджуючи, як сновидні переживання проявляються не лише у самих снах, і заявив, що сновидний досвід відбувається не лише у снах, а що саме «Сновидіння»²⁶ Цей процес відбувався постійно — і вдень, і вночі. Він виявив, що те, про що ми мріємо вночі, та симптоми, які ми відчуваємо вдень, мають однакову енергію, і що це, у свою чергу, проявляється в різних сферах нашого життя.

Щоб краще це зрозуміти, я вибрала кілька хронічних симптомів або переживань, які супроводжували мене протягом багатьох років. Моя мета — розшифрувати ті послання про задоволення, які сигнали мого тіла несуть у моєму процесі.

❖ Безсоння

Цей симптом супроводжує мене з тих пір, як я себе пам’ятаю. На щастя, зараз він проявляється рідше і не так інтенсивно. Саме тому я опишу його в минулому часі.

Я назвав безсоння “vampirus insominius vigilantis” (2). Це образ зі сну, який характеризується станом постійної “гіперпильності” (1), особливо активної вночі. У загальноприйнятій реальності це проявлялося тим, що я не могла заснути й залишалася настороженою, надто пильною, коли мені потрібно було спати, або прокидалася посеред ночі від найменшого шуму. Кожен найменший звук чи рух будив мене. Було таке відчуття, ніби я не можу відпочити чи відключитися, бо частина мене завжди була насторожі на випадок, якщо щось трапиться. Я не міг розслабитися навіть у місцях, що здавалися безпечними. На щастя, поки я писав цю статтю і з плином років, це перестало бути постійним симптомом, а стало з’являтися лише в окремих випадках.

У певний період мого життя цей стан пильності був присутній і поза межами сновидінь. Іноді він виникав і вдень, але набагато частіше — вночі, особливо коли я самотньо прогулювався нічними вулицями.

Я боявся, що за мною стежать або що хтось підійде, щоб завдати мені шкоди. У такі моменти у моїх снах з’являвся персонаж “vampirus insominius vigilantis”, і моє тіло реагувало на це надзвичайною чутливістю до навколишнього середовища.

Щоб краще зрозуміти симптоми, я прийняв ці сигнали і працював на різних рівнях (4). Я дозволив енергії гіперпильності (1), що викликала занепокоєння, проявитися, і коли вона посилилася, з’явився образ зі сну (2) — “vampirus insominius vigilantis”. У нього очі по всьому тілу, щоб контролювати все. Зрештою я заглибилася в суть і дозволила Всесвіту рухати мене, намагаючись побачити, яку якість приніс цей симптом. З’явився турботливий погляд, сповнений поваги, ніби це був мета-погляд, що захищає з відстані. Це нагадало мені про ляльку, яку я зробила кілька років тому і яку символічно поставила біля свого ліжка, щоб вона пильнувала за мною, поки я сплю.

1

2

3

4

Ще одним тривожним аспектом симптому, який у мене розвинувся, було відчуття втраченого часу, коли я хотів спати, але не міг. Коли я глибше дослідив це, зробивши ескіз (5) енергії, я відчув, що це нікуди не веде, що нічого не завершується. А коли я заглибився ще далі, я виявив відчуття, ніби маю силу витягувати об’єкти з тіла чи речі (6), ніби це були болючі шипи, витягнення яких приносило полегшення. Втілюючи це відчуття, я уявляв собі здатність витягувати себе з болісних або токсичних ситуацій. Було чудово з’єднатися з цією силою, і це виявилося дуже корисним для мого життя та стосунків.

5

6

Поринувши в цей досвід і дозволивши собі піддатися впливу темної енергії Всесвіту <<у мене з’явилося нове відчуття, якого я раніше ніколи не відчувала. Відчуття, в якому поєднувалися відмова від контролю та усвідомлення того, що мене захищають. Я дозволила Всесвіту вести себе і не мусила тримати все під контролем, я відпустила, мені не було проти чого опиратися. Я просто відчувала, куди мене несуть енергії; плинний стан без боротьби&gt;&gt;

Було справді дивно, що цей досвід виник саме під час безсоння: це було надзвичайно приємне відчуття і ключовий елемент мого ставлення до задоволення, адже я змогла розслабитися, усвідомлюючи, що тепер маю внутрішню впевненість у турботі та захисті.

❖ Епілептичні напади

Ще один періодичний симптом досі час від часу проявляється, і я називаю його “енергетичними турбулентностями”, що зазвичай відомі як епілепсія.

Епілепсія (від лат. epilepsĭa, що походить від грец. ἐπιληψία, ‘перехоплення’) — згідно з Вікіпедією — це розлад, спричинений порушенням рівноваги в електричній активності нейронів певної ділянки мозку. Воно характеризується низкою неврологічних порушень, що зумовлюють схильність до періодичних судом. Зазвичай це має наслідки на нейробіологічному, когнітивному та психологічному рівнях. Як правило, лікування полягає у призначенні протисудомних препаратів для усунення симптомів.

Про епілепсію писали ще в стародавньому Вавилоні. Залежно від культури, вона мала різні значення, тлумачення та способи лікування. У деяких культурах їй приписували божественне походження і шанували її; для інших це означало одержимість дияволом або пов’язувалося з місячними циклами. Вважаю за доречне наголосити на етимології цього слова: воно походить від грецького “epilambanein”, що означає «бути атакованим» або «бути захопленим зненацька».

Цей симптом або процес застав мене зненацька у віці 17 років: я пережила екстремальний стан, під час якого у мене стався досвід виходу душі з тіла, і мені знадобився певний час, щоб прийти до тями. Після цього випадку, а також після ще одного подібного, у мене почали виникати епілептичні напади. Коли вони з’явилися вперше, я пройшов медичні обстеження та проконсультувався з неврологами, і вони пояснили, що саме зі мною відбувається. Протягом усього часу, відколи мені поставили цей діагноз, я майже не звертався до лікарів, і причина цього не в тому, що мені було байдуже або що нападів більше не було, а в тому, що мої стосунки з алопатичною медициною не склалися.

Кожного разу, коли я зверталася до лікарів, я розуміла, що їх не цікавили мої сни, мій особистий досвід, те, що зі мною відбувалося, а лише те, щоб я приймала будь-яке лікування, яке пропонувала мені алопатична медицина. Ось чому з самого початку і дотепер я відмовлялася приймати ці ліки, незважаючи на те, що це був єдиний варіант, який мені пропонували, і, отже, брала на себе відповідальність самостійно справлятися зі своїми симптомами. Після кількох конфліктів з алопатичною медициною та її упередженим поглядом на реальність і моє тіло, під час яких я відчувала, що мою суб’єктивність і досвід ігнорують, я віддалилася від неї. Це було болісно, але те, що я пройшла через це на самоті, спонукало мене шукати інші шляхи, які б більше відповідали моїй природі.

Процесоорієнтована психологія стала моїм союзником на шляху через епілептичні напади, що допомогло мені усвідомити симптоми, їхнє значення, мету, приховане послання, і майже весь цей час я вчилася супроводжувати саму себе в цьому процесі. Було важливо прислухатися до сигналів мого тіла, відчувати його, поважати, навчитися жити в ньому та визнавати власний досвід. Якщо я й навчилася чогось із цієї кризи, то це того, як бути своєю власною опікункою, розвиваючи “метапозицію” — стан свідомості, у якому я можу спостерігати за своїм досвідом із співчуттям і без осуду. Насправді, розвиток цієї ролі опікунки під час нападів значно зменшив мої страждання під час епілептичних нападів.

Під час нападів я втрачаю контроль над рухами свого тіла, а також здатність бачити й говорити, але мої слухові та пропріоцептивні канали все ще функціонують. Насправді вони навіть стають ще гострішими, і я чітко відчуваю, що відбувається навколо мене. Коли це відбувається, я не можу нормально спілкуватися із зовнішнім світом, але одного разу, коли мене супроводжувала дуже чутлива людина, Мені вдалося налагодити спілкування за допомогою мікрожестів. Цей досвід приніс мені велике полегшення і допоміг мені подбати про себе.

Все це стало частиною мого розуміння досліджень Майнелла та інших вчених, присвячених комі та екстремальним станам свідомості.

Розглядаючи це зображення, яке відображає бачення мого “метакомунікатора”²⁷ ззовні під час епілептичних нападів. Звідти я бачу судоми та внутрішні бурхливі процеси, які переживаю, але мене дивує відчуття, ніби я застрягла в коробці. Я не думала про це, коли малювала, а помітила це лише тоді, коли розглядала малюнок. Це тривожне відчуття, яке я маю під час нападів. Усередині мене є енергія, яка б’ється об стіни мого тіла, намагаючись вирватися назовні у прагненні свободи.

Досліджуючи різні симптоми, я зрозуміла, що коли я відчуваю блокування на рівні стосунків, я потрапляю в критичну ситуацію, і моє тіло негайно реагує відповідними соматичними проявами. Це може варіюватися від відчуття стискання горла, коли мені здається, ніби я задихаюся і не можу висловитися, аж до епілептичного нападу, якщо ситуація є більш серйозною.

Для мене епілепсія — це процес, який розвивався у міру того, як я починала краще розуміти це захворювання. Чим більше я дізнаюся про нього, тим менш болісними, рідкісними та інтенсивними стають напади. Епілепсія — це порушений стан, що виникає на межі. Як і інші змінені стани²⁸ Я відчувала це на власному досвіді: це стан, коли ти ніби завмираєш на межі, і це змушує мене втратити зв’язок із власною силою та енергією.

Коли змінені стани стають повторюваними, вони діють як залежність, і переживання цього симптому дарує тобі те, що ти не можеш виразити самостійно без нього. Коли я замислююся над тим, що дає мені епілепсія, я усвідомлюю, що в глибині душі це послання тісно пов’язане з темою цієї статті: задоволенням.

А з іншого боку — з її протилежністю: біль і страждання. Коли я дізналася й проаналізувала обставини, за яких виникають ці напади, то побачила, що бувають ситуації, коли щось повністю мене переповнює, бо я не знала, як встановити межі. Моє тіло соматизує напад, що призводить до втрати контролю та розрядки, а також до подальшого стану, в якому протягом кількох миттєвостей немає боротьби, де не залишається нічого іншого, як лише здатися. Це схоже на відчуття, коли я розпадаюся й втрачаю свою ідентичність, залишаючи за межами загальноприйняту реальність.

Стан після нападу, коли біль на фізичному рівні був настільки сильним, що не залишав мені іншого вибору, як тільки відпочити, розслабитися і відпустити, різко контрастує з системою переконань, яка визначала моє життя. Система переконань, заснована на дії, боротьбі за виживання, протистоянні болю, страхам, травмам та іншим труднощам, де життя сприймалося як поле бою, на якому ніколи не можна втрачати пильність, бо на тебе можуть напасти.

Відчуття відпускання виникає в різних моментах і аспектах мого життя, і я часто прагну його. Це сигнал, який нагадує мені, чому я маю дістатися до суті, відпустити свою ідентичність і з’єднатися зі своїм найглибшим «я». Саме тому важливо, щоб у мене був спосіб з’єднатися з цим досвідом безболісно і без необхідності проходити через приступи, аби вивільнити заблоковану енергію та все, що потрібно виразити. (Здається, я постійно повертаюся до того самого місця).

Знову з’являється поняття «нападу»: спочатку у моїх дитячих мріях, уособлених злодіями, що нападають на тіло моєї матері, потім у моїх безсонних ночах, коли я боюся нападу ззовні, і, нарешті, в епілепсії, де напад, здається, йде зсередини.

❖ Депресія та бажання померти

Багато випадків депресії або бажання померти пов’язані з заглибленням у себе. Якщо ви не маєте достатнього доступу до рівня сутності, у вас може виникнути схильність до депресії, а це може навіть призвести до захворювань.

З огляду на моє ставлення до смерті, мені було цікаво прочитати книгу Кастанеди “Подорож до Ікстлану”, в якій я кілька разів відчував, що його слова відображають мої думки, тож я згадаю деякі з них у цьому розділі.

Смерть завжди була дуже відчутним “станом” у моєму житті — у вигляді прагнення, страху та пошуку самої смерті. Ще з самого дитинства я проводила довгі періоди свого життя у стані глибокої депресії, зациклена на думці про смерть, щоб покласти край цій боротьбі. Іноді страждання були настільки сильними й нестерпними, що я відчувала: продовжувати жити не має сенсу. Іноді я намагалася втілити ці бажання померти в реальність, але, мабуть, страх перед невідомим і якийсь проблиск надії зупиняли ці спроби.

Депресія охопила мене. Це було ніби перебувати всередині сірої хмари, де життя не мало кольорів, а руйнівні думки виснажували мою душу. Але я навіть звикла до цього стану. Це означало страждання, але це була знайома територія, і мені здавалося, що залишатися в ній вимагає менше зусиль, ніж намагатися вийти звідти й заглибитися в невідоме.

Благополуччя — це стан, який потрібно плекати, стан, з яким треба ознайомитися, щоб його знайти. Ти не знаєш, що таке благополуччя, бо ніколи його не відчував. Щоб почуватися нещасним, треба наполегливо працювати. І так само треба працювати, щоб почуватися повноцінним і сильним. Це безглуздо! Суть жарту полягає в тому, на чому людина робить акцент. Або ми стаємо нещасними, або стаємо сильними — обсяг роботи залишається однаковим.

Кастанеда, 2017: XV «Недіяння»

І так, поки ти перебуваєш у цьому стані, ти не усвідомлюєш, скільки зусиль потрібно, щоб почуватися погано, і скільки енергії доводиться витрачати на те, щоб бачити все в негативному світлі, знущатися над собою тощо.

У депресивному стані відчуваєш втому, виснаження та пригніченість, але тепер я розумію, що частина цієї втоми, у моєму випадку, походила від того, що я тримала в собі внутрішнього й дуже сильного критика та кривдника. Ці стосунки стали настільки нав’язливими, що повністю заволоділи моєю особистістю, аж поки я не повірила, що саме цього я й заслуговую — це була система переконань, яка прирекла мене на життя, в якому я не могла стати кращою, переконуючи мене, що “щастя чи задоволення” мені не належать.

Як каже Кастанеда, важливо перестати надавати собі надмірного значення, інакше ми втрачаємо зв’язок зі світом, ізолюючи себе. Я частково втратив цей зв’язок, оскільки мене засліпили мої критики та мої переконання.

Тепер ми прагнемо позбутися зарозумілості. Поки ти відчуваєш, ніби ти — найважливіше у світі, ти не можеш по-справжньому цінувати світ навколо себе. Ти схожий на коня в шорках: бачиш лише себе, не помічаючи нічого іншого.

Кастанеда, 2017: 49

І, як це вже траплялося раніше з епілептичними нападами, мої стосунки з медичною системою знову не відповідали моїм потребам у цьому процесі. А може, й відповідали — це залежить від того, як на це дивитися. Після 2 років лікування антидепресантами у дитячому відділенні лікарні я досягла повноліття, і мене перевели до відділення для дорослих. Там психологиня з дивовижною чесністю та відвертістю сказала мені, що якщо стільки років їм не вдалося мені допомогти, то й їй це не вдасться, і тому вона виписала мене. Тоді це було сильним ударом — опинитися наодинці з усім цим. Але з часом я усвідомила, що якщо я хочу покинути це місце, цей болісний стан, я зможу це зробити лише сама. Це було ніби стати містянином, якому доводиться вчитися виживати на безлюдному острові.

Я пройшла безліч терапій і процедур, пройшла безліч шляхів і опинилася на межі смерті… але глибоко в собі я завжди відчувала щось — маленьке світло, яке вірило, що я зможу вибратися звідти й прожити інше життя. Це була подорож, що тривала понад десятиліття, але вона була того варта — варто було пройти цей шлях і боротися за вихід із того темного тунелю, щоб і донині жити повноцінним життям.

Одного дня я зрозумів, що якщо хочу стати мисливцем, гідним власної поваги, мені доведеться змінити свій спосіб життя. Я любив багато нарікати й плакати. У мене були вагомі причини відчувати себе жертвою. Але потім хтось навчив мене полювати. (Він пояснює, що до індіанців ставляться як до собак). І я усвідомив, що хочу змінити свій спосіб життя, бо жити так не варто.

Кастанеда, 2017

Якось у мене було так само: У мене були підстави відчувати себе жертвою, але у мене було ще більше підстав заслуговувати на щось інше, ніж те, що я собі давала. І, усвідомивши цей процес, я навчилася поважати себе та дала собі можливість звільнитися від такого великого гніту.

Буддійський ретрит змусив мене глибоко замислитися над тим, як я розумію смерть і що про неї думаю. Закон карми не давав мені спокою протягом кількох днів, оскільки з точки зору саме цієї буддійської традиції не мало сенсу розглядати смерть як шлях до звільнення. Але це допомогло мені замислитися над тим, щоб знайти той спокій, якого я шукав у ті моменти, коли в минулому муки намагалися відібрати у мене життя

Досліджуючи той стан, якого я прагнув у ті кризові моменти, коли мені спадало на думку покінчити з собою, я знайшов у смерті стан спокою та порожнечі, суть якого полягає в тому, що там немає чого робити. Це був стан легкості, де розум був спокійним, а час — розтягнутим, і де водночас — а це найголовніше — я існував лише в теперішньому моменті. Це була певна відстороненість розуму й тіла.

Протягом багатьох років і завдяки підходу «Процесворк» мені вдалося щоб зрозуміти, що основною закономірністю депресії чи самогубства є порушення загальноприйнятої реальності, щоб отримати доступ до іншого досвіду самого себе. Цей візерунок з’являється у моїх снах і є частиною того, що я приношу у світ: важливість розриву з цією загальноприйнятою реальністю, відпущення суперечок і боротьби, а також повна віддача, щоб могло з’явитися щось нове, щоб щось могло народитися. Це тісно пов’язано з відмовою від ідентичності, з тим, щоб дозволити своєму звичайному «я» померти. Це відкриття себе для того, що буде створено, це шаманське бачення, яке Кастанеда визначає як зупинку світу, щоб мати змогу побачити те, що за його межами.

Я глибоко ціную можливість працювати з темою самогубства, можливість прислухатися до того процесу, який воно приховує. Самогубство — це процес, що приховує почуття провини та сорому; це те, про що ніхто не хоче чути чи говорити, бо це нас лякає. Для мене можливість говорити про це та надати собі простір для опрацювання допомогла мені знову з’єднатися з життям. Самогубство приховує велике прагнення змін, трансформації, пошуку сенсу та звільнення від ідентичності, що загнана в пастку, прагнення зв’язку з чимось більшим і з чимось глибоким у собі. І всі ці відкриття відбулися завдяки зв’язку з сутністю та відмові від усього звичного, надаючи простір тому, що народжується з бездіяльності.

Я твердо переконаний, що якби ми як суспільство приділяли більше уваги смерті та пов’язаним із нею процесам, ми могли б налагодити більш здоровий зв’язок із життям та самими собою. Смерть і самогубство, які вважаються табу, виключають важливу частину життя та процеси, через які ми проходимо.

Навіть Платон стверджував, що смерть — це не катастрофічний кінцевий етап, а скоріше точка перелому, що веде до вищої мети […] Бути мертвим означає все, крім небуття. Навпаки, смерть підносить, поглиблює та перетворює буття. Бути мертвим означає бути пробудженим, залишатися зосередженим на собі без тіла, яке затуманює істину, відволікає або вводить у плутанину. Смерть поглиблює зосередженість і внутрішнє усвідомлення душі.

Хан, 2002: 129

c) Синхронічності

Важливо враховувати події, які трапляються з нами, оскільки вони також містять інформацію про цей процес. На початку статті я назвав дві важливі події, що сталися минулого року, коли я розпочав цей проєкт, і до яких я зараз повертаюся, щоб пов’язати їх із міфом мого життя.

Спочатку я згадував, що зламав кістку, через що деякий час не міг рухатися. З шаманської точки зору ми б сказали, що щось прийшло і зробило мене нерухомим, щось мене зупинило. Але це допомогло мені подолати великий рубіж — увійти в операційну. Вперше в житті я мала повністю віддатися, не маючи контролю над ситуацією: мені мали зробити наркоз, і я могла б прийняти ту відсутню роль, якої бракує під час безсоння — роль відключення, відмови від контролю та гіперпильності. Потреба знову танцювати була набагато сильнішою за страх перед операцією: без руху я відчувала, що щось у мені вмирає, і я не могла цього допустити.

І я не лише прийняла на себе роль відключення, а й, сприйнявши ту силу, яка під час аварії вдарила по моєму тілу й кинула мене на землю, взяла на себе ініціативу змінити свій життєвий шлях, піти іншим шляхом. Якимось чином я взяла кермо в свої руки, ініціативу, замість того, щоб залишатися в ролі жертви, яку охоплює депресія. Цікаво, що цього разу я не тікала від того, що зі мною сталося. Я свідомо прийняла біль, смуток і відсутність контролю над своїм тілом, прислухалася до його сигналів і пережила це, приймаючи все так, як воно було, не радіючи цьому, але й не відкидаючи того, що було. Встановлення цих нових відносин — прийняття ініціативи щодо нового шляху та того, що сталося, — було важливим і визначальним у моєму процесі.

Коли ти перебуваєш у депресії, ти дуже занурений у свої думки. Але цього разу до цього додалося ще й фізичне відчуття: вперше я відчув, що не можу поворухнутися.

Для мене важливо ще раз згадати другу подію (з якої почалася ця подорож) — землетрус, що потряс моє тіло та моє життя, щоб глибоко з’єднати мене з моєю сутністю та з даром життя. Смерть знову постала як порадник у житті. І, з’єднавшись із темною енергією Всесвіту, цією великою невідомістю, я знову взяв на себе відповідальність за свідоме життя та пошук самореалізації.

Того дня я звернув увагу на зв’язок, що поєднує мене зі смертю, аби прояснити для себе й нагадати собі про новий спосіб існування, який вже не міг чекати.

Думай, що в тебе немає часу, і дій відповідно до цього. Нехай кожен твій вчинок буде твоєю останньою битвою на землі. Немає часу на сором’язливість. Сором’язливість змушує тебе чіплятися за речі, які існують лише у твоїх думках. Сором’язливість заважає нам оцінювати й використовувати нашу удачу як чоловікам.

Кастанеда, 2017

Я мав намір подорожувати заради задоволення, але світ приготував для мене щось набагато важливіше. І, як не дивно, саме завдяки одній із найболісніших подій у моєму житті ця подорож сьогодні набуває сенсу. І саме завдяки тій події, яка здавалася найвіддаленішою від радості, я зміг пізнати одну з найглибших радостей, які я коли-небудь відчував.

Це сталося у два моменти. Один із них — це момент, коли я дуже глибоко віддався природі, змирившись із тим, що нічого не можу вдіяти, і віддав своє життя тому, що має статися. Це дуже глибоке відчуття, схоже на те, що я відчував під час епілептичних нападів, але, на диво, цього разу напад стався не в моєму тілі. Здавалося, ніби епілепсією страждала сама земля, але моє тіло, з поки що невідомої причини і попри те, що тремтіло годинами, не дійшло до судом.

Цього разу процес відпускання відбувся в іншому вимірі — як рівень зв’язку з духовністю, де спокій і якесь світло огорнули мою істоту й підказали мені, що все буде добре і що настав час довірити своє життя природі чи Всесвіту. Це мить, яку я могла сприйняти як приємну, пов’язану з чимось більшим, — відмову від контролю, віддачу себе життю.

Ще одним важливим моментом, пов’язаним із насолодою того дня, стало прощання з людьми, яких я кохав у своєму житті. Прощаючись із цими людьми, я зміг дозволити собі висловлюватися без жодних фільтрів, виходячи з абсолютної любові, де вже не було протилежностей, де весь біль минулого та всі можливі рани більше не мали місця. Я попрощався зі своїми батьками, подякувавши їм за моє життя та попросивши пробачення за біль, який я заподіював їм у певні моменти. І я без страху сказав їм, що люблю їх. Те саме я зробив і з моїм братом. І зв’язок з усіма ними виходив із простору любові, якого ми раніше не знали, із простору великої краси. Ми всі розуміли, що, можливо, це були наші останні спільні слова, але на нас чекав якийсь незбагненний спокій.

Тієї ночі я зрозумів, що задоволення — це щось інше; що слово «значуще» набуло нового змісту. Я зрозумів, що задоволення набувало нових граней, що воно могло бути різного роду і що воно могло виникати з найнесподіваніших джерел. Але якщо й було щось, що я неодноразово усвідомлював, то це те, що саме задоволення — це те, що приходить і минає, що ми не можемо намагатися контролювати його чи нав’язувати. Що воно не належить нам як істотам, а дивує нас щоразу, коли природа так вирішить.

Ще раз, Смерть принесла свою мудрість, щоб з’єднати мене з життям. Схоже, що іноді певна закономірність повторюється, перш ніж її можна зрозуміти, і вона з’являється в різних каналах, намагаючись проникнути у свідомість. Як стверджує закон збереження інформації, інформація не може бути втрачена чи знищена, і система продовжуватиме надсилати сигнали знову й знову, доки не відбудеться її зміна. І цього разу інформація надійшла на дуже глибокому рівні, щоб могла відбутися важлива трансформація. Відтоді життя вже не можна було сприймати з тієї самої точки зору, і воно набуло нових відтінків, яких я ніколи раніше не бачила, а також раніше невідомих можливостей для усвідомлення.

7. Наступна зупинка: придушені в самому організмі, насильство

Мовчання про травму також призводить до смерті: смерті душі. Мовчання посилює ізоляцію, пов’язану з травмою²⁹

Бессел Ван Дер Колк

У міру просування роботи над дисертацією з’являлися нові аспекти — ті, які я спочатку вирішив не включати, але які, з огляду на їх очевидний зв’язок із темою, не можна було оминути. Сексуальне насильство є одним із таких “аспектів”, і сьогодні, наприкінці цього шляху, я усвідомлюю, що саме як саме визначення та обмеження поняття «зловживання» вплинули на те, як я відчувала задоволення.

Перш ніж продовжувати, я відчуваю необхідність вшанувати незліченні голоси минулого та сьогодення, які були змушені замовкнути. Я присвячую цей розділ жінкам з усього світу — поколінням за поколіннями, у яких пригнічення вкарбувалося в кожну клітину; дочкам, матерям, бабусям і прабабусям, які зазнали страждань наслідки патріархальної системи, яка прагне контролювати тіло жінки так, ніби це потужна зброя.

Вогонь, що палає у соціальній, психологічній та духовній сферах людства, може зруйнувати світ. Але він також може перетворити конфлікти на основу для побудови міцнішої спільноти. Все залежить від нас: ми можемо уникнути конфлікту або ж втрутитися у вогонь і спробувати не допустити повторення найболючіших помилок світової історії.

Мінделл, 2015: 18

Сьогодні я “сідаю у вогонь”, щоб поговорити про насильство, а саме про сексуальне насильство та всі аспекти, що його оточують. Сексуальне насильство стало одним із найболючіших переживань у моєму житті та тим, що найбільше позначилося на його історії. Сьогодні я порушую мовчання і приношу з собою тему насильства, щоб якимось чином повернути її спільноті. Після тривалого періоду роботи над цим на особистому рівні, Я передаю це назад спільноті, в межах якої це сталося, і яка, отже, повинна взяти на себе відповідальність за це.

Ми живемо в суспільстві, де кожна четверта жінка на якомусь етапі свого життя зазнала сексуального насильства, а це також означає, що існує велика кількість насильників. Але суспільство, яке допускає таке, не тільки не карає за це, а й заперечує сам факт існування такого явища, тим самим применшуючи завдану ним шкоду. Майже 70% виявлених випадків насильства не мали жодних наслідків ані в юридичному плані, ані в сімейних чи соціальних структурах. Схоже, що голос, який чує про зловживання і мав би взяти на себе відповідальність за це, змушений замовкнути, голос, який ми можемо визначити як “роль привида»³⁰” у рамках патріархальних уявлень.

Донедавна про насильство не говорили; лише в останнє десятиліття про нього почали відкрито говорити, і це стало предметом суспільного обговорення. Наша культура досі спонукає нас приховувати це. Існує багато страждання, біль, сором і почуття провини, що стоять за історіями про насильство, але ці переживання залишаються прихованими, а тим більше — той глибокий вплив, який вони чинять на наше життя.

а) Моя історія: відновлення та одужання після насильства

З самого раннього віку насильство було частиною мого життя, настільки, що протягом багатьох років я вірила, ніби це моя доля. Мені здавалося, ніби хтось планує моє життя, ніби якась могутня істота вирішує за мене, раз за разом ставлячи мене в такі ситуації. Вони просто повторювалися знову і знову, а я не могла зрозуміти, чому. У відчаї та розгубленості я намагалася знайти пояснення та винних у тому, що сталося. Я запитувала себе, що я роблю такого, що викликає те, через що мені доводиться проходити; це була постійна боротьба з почуттям провини, розгубленістю та бажанням зрозуміти, чому це просто не припиняється

Я шукала допомоги в найрізноманітніших методах терапії, намагаючись звільнитися від татуювання на моєму тілі, яке, здавалося, притягувало мене до ситуацій насильства. Іноді мені здавалося, ніби чоловіки бачили на моєму тілі дозвіл повторювати насильство над ним. Це звучить божевільно навіть тоді, коли я читаю власні слова, але саме так я це відчувала.

Я пам’ятаю одну особливо важливу подію, пов’язану з моїми спробами зрозуміти, які сигнали я, можливо, подавав.

Коли певні проблеми та ситуації повторюються знову і знову, вони дають нам чергові можливості проаналізувати основні питання. Щоразу вони приносять нові враження, сенс і розуміння. […] І щоразу, коли вони повторюються, вони несуть у собі потенціал для особистих змін і зростання. Як і в міфічних оповіданнях, дракон не змінюється, а ось герой — так.

Diamond&Spark 2004: 149

На жаль, цей випадок не був останнім. Зловживання повторилися через деякий час, ніби мені ще потрібно було усвідомити щось більше в цій системі. Але той досвід приніс щось важливе: я вирішила повідомити про цей інцидент. Для мене викрити означало звернутися до суспільства й шукати його підтримки. На жаль, я зіткнулася з реальністю, якої ніколи б не очікувала. Я виявила систему, яка звинувачувала мене й вказувала на мене пальцем. Замість того, щоб надати захист, вислухати про мій біль та протистояти зловживанню й кривднику (який уже був зареєстрований як рецидивіст), вона сприяла повторній віктимізації. Хоча біль і безпорадність від того, що сталося, були дуже великими, було щось важливе: я не залишилася в тій тиші, натомість Я повернув його в систему. Раніше, коли я ставала жертвою насильства, я мовчала, ховаючи цей досвід у собі, не маючи змоги на нього реагувати. Але цього разу я перестала звинувачувати себе і почала звинувачувати інших.

Через кілька років, що цікаво, під час іншої подорожі, я пригадую ситуацію, яка дійсно надала моїй історії нового й істотного повороту.

Ця сама здатність рухатися до того, чого прагнеш, з цілеспрямованістю та відстороненістю, була присутня й у моїй “дитячій мрії”. У тому випадку саме злодії володіли цією енергією, шукаючи щось усередині тіла моєї матері.

Я вже багато років осмислюю цю тему, працюючи над різними її аспектами. Мені вдалося розповісти про факти, залишивши місце для болю, гніву, люті та інших почуттів. Я вступала в діалог зі своїми критиками та системами переконань. Я працювала з тілом, щоб звільнити його від застійних явищ і виразити біль. І я працювала з наслідками, що проявляються в сьогоденні. Але найголовнішим стало те, що я змогла потроху працювати з різними ролями та досліджувати енергії, які вони приховують.

Менкен (2013) зазначає, що 4 ролі, які присутні в будь-якій соціальній історії: жертва, кривдник, спостерігач та посередник. У випадках сексуального насильства присутні перші дві ролі; іноді може бути присутня й роль спостерігача. Я не можу уявити собі роль посередника під час такого виду насильства, окрім можливого супроводу після подій.

У «Процес-ворку» немає чіткого визначення того, що таке фасилітатор. У загальному сенсі фасилітатор — це людина, яка вказує на те, що відбувається, та надає цьому контекст, супроводжує різні сторони, допомагаючи їм працювати з розбіжностями чи конфліктами, сприяє тому, щоб різні голоси та почуття були почуті тощо. Ця фігура, очевидно, була відсутня в моїй історії, за винятком супроводу під час роботи з травмою. Але саме завдяки тому, що я розпочала цю подорож, мій внутрішній фасилітатор знайшов своє місце, де може приділяти увагу полярностям і сприяти їхньому взаємодії, і таким чином навчитися виокремлювати корисний урок із того, що сталося. Для цього було дуже важливо вміти сприймати різних учасників без осуду, з відкритим розумом новачка, з цікавістю, співчуттям… та всіма тими елементами, які були покладені у валізу на початку подорожі.

Під час цього процесу зцілення я пережила різні ролі, які раніше називала, — одні були мені більш знайомими та звичними, ніж інші. Протягом багатьох років я несвідомо ототожнювала себе (і навіть надмірно ототожнювала) з роллю жертви. Я одягала сукню жертви і, як така, реагувала на багато ситуацій, де виникали владні відносини. А коли я її знімала, я не знала, як одягнути інший одяг. Я знала цю сукню і носила її добре, вона здавалася зробленою на замовлення, і мені в ній було зручно. Ключем до зміни цієї ситуації стало усвідомлення того, хто саме реагує в кожен конкретний момент. А також усвідомлення тих моментів, коли я знову одягала ту саму сукню. І віра в те, що інший одяг та інші вбрання також можуть підійти моєму тілу, допомагаючи сформувати нову ідентичність.

Як би тобі не хотілося жаліти себе, ти мусиш це змінити. Це несумісно з життям воїна.

Кастанеда, 1972: 161

З точки зору «Процес-ворк» ми б сказали, що в моєму первинному процесі також була певна гострота. У мене виникали певні труднощі з тим, щоб свідомо ототожнювати себе з роллю жертви у цій ситуації, з огляду на досвід жертви насильства. Тому перехід межі та усвідомлене прийняття цієї ролі стали важливою частиною процесу опрацювання минулого насильства. Вислухати ту сторону, яка є жертвою, і надати їй належне місце. А також здатність визнати насильство як насильство, оскільки раніше я мала схильність применшувати те, що сталося, і, перш за все, звинувачувати в цьому себе. Навіть під час написання цього тексту почуття провини час від часу давало про себе знати, не даючи мені права говорити про насильство.

Увійти в роль агресора чи кривдника також було непросто. На це знадобився час, особливо щоб перейти від сцен насильства до усвідомлення себе як агресора. Але легше було зробити це, виходячи з ролі мого внутрішнього критика. Складність сприйняття себе як агресора, здається, є процесом, подібним до того, що відбувається в суспільстві чи культурі, які певним чином відмовляються визнавати жорстокість реальності.

Ми заперечуємо ту здатність, якою володіємо як люди, — використовувати та знущатися над нашими дітьми та жінками з метою збереження патріархального устрою, в якому ми живемо. Коли ми заперечуємо це, ми ігноруємо факти та живемо тими емоціями, які нас формують

Дардер, 2018: 42

Проте у своєму житті я також виступав у ролі агресора. Хоча й у меншому масштабі, ніж те, від чого я сам постраждав, але за своєю суттю це те саме. Я також не вмів зважати на наслідки, які це іноді спричиняло, засліплений владою та нехтуючи межами іншої сторони. Це людська риса, але її не можна терпіти. Нам, як окремим людям і як суспільству, ще багато чого треба зробити, щоб підвищити усвідомлення того, як ми використовуємо владу.

Працюючи над образом нападника, агресора чи зовнішнього кривдника, я змогла налагодити зв’язок зі своєю здатністю захищати себе, зі своєю силою та своєю енергією, завдяки моїй здатності встановлювати межі та знаходити свою свободу.

Це також було цікаво виступати в ролі спостерігача — особи, яка ззовні є свідком того, що відбувається. Я виявив, що це образ, про який я маю пам’ятати і якому мушу надати більше простору та значущості. Він нагадує око, яке спостерігає, і коли я його досліджую, він надає мені емоційну та фізичну дистанцію, зберігаючи інтенсивність і даючи змогу збирати інформацію з поля. Ця фігура виявилася схожою на образ, що виник у процесі безсоння, який я визначив як захисний метапогляд (сторінка 38: зображення 3)

Вміння поєднувати кожну з різних ролей та з’ясувати, якою частиною себе я є в різних ситуаціях мого повсякденного життя Це стали важливими кроками на шляху до одужання та до більш гнучкого ставлення до мого минулого й сьогодення — як у стосунках, так і в світі загалом. У свою чергу, досвід та почуття, пов’язані з маргіналізацією, стали менш поляризуючими. Я почала більше звертати увагу на те, що відбувається в моєму житті, і, як наслідок, помічаю менше зовнішнього насильства.

У цьому процесі подолання травми та написання про неї, для мене було надзвичайно важливо прийняти себе на різних етапах, як стосовно агресора, так і стосовно самих зловживань. Щоб мати змогу працювати з енергією кривдника, мені спочатку потрібно було стати жертвою. Стати нею та прийняти свою позицію й свій біль, щоб потім мати змогу перейти на інший бік і вислухати його. І водночас прийняти, що це не був лінійний процес, під час якого я часто знову переживала відчуття та емоції, які, як я думала, вже подолала, і які вимагали нової уваги. Це був потік між фазами, і я, у свою чергу, могла спостерігати, як мені в одних фазах було легше застрягнути, ніж в інших.

Лише дозволивши собі проявити гнів, я зміг подолати власні рани та розчарування — як теперішні, так і минулі — і усвідомити, що насправді ніхто не винен і що кожному, як і всім іншим, потрібно прокинутися.

Мінделл, 1995: 57

Робота з травмою на особистому рівні має фундаментальне значення, але також необхідно працювати на міжособистісному та глобальному рівнях. Важливо вміти працювати на різних рівнях, щоб змінити людство.

У мене було два випадки одужання у моєму процесі на рівні взаємовідносин та на глобальному рівні. З одного боку, це було розмова з людиною, яка визнала себе агресором. Це дозволило мені завершити цю взаємодію чого раніше ніколи не траплялося, щоб згодом вийти за межі своєї ролі жертви і стати тією, хто пережила це. Я змогла поговорити, бути почутою та визнаною людиною, яка раніше була насильником і яка визнала той біль, який вона заподіяла. А другий випадок стосувався світу — це сталося на заході з «Процес-ворк», де ми проводили груповий процес, присвячений сексуальному насильству. Це було цілющим — мати можливість публічно визнати себе в безпечному середовищі жертвою, а згодом — людиною, яка пережила це. Розкрити цю болісну таємницю перед світом і для спільноти це було звільнюючим. Рана, заподіяна суспільству, повернулася до нього, завдяки чому ми всі як суспільство взяли на себе частину відповідальності.

Окрім вже згаданих ролей, у сфері сексуального насильства вимальовується ще багато інших. Однією з таких ролей, яку я використовувала і над якою розмірковувала, була роль опікуна або захисника. Ця роль була відсутня в моєму досвіді — як зовні, так і внутрішньо. У моєму процесі не було нікого, хто б піклувався про мене або хотів побачити цю рану. Я хотіла, щоб вона загоїлася й зникла, щоб її стерли з мого тіла. Але насильство відроджується знову, коли я забуваю про своє тіло, коли від’єднуюся від нього, бо воно містить занадто багато болю. Важливим завданням було побачити, як роль “захисника” проявляється у даний момент.

Ніхто не хоче згадувати про травматичні події. У цьому сенсі наше суспільство нічим не відрізняється від самих жертв. Ми всі хочемо жити у безпечному, контрольованому та передбачуваному світі, а жертви нагадують нам, що це не завжди так

Ван дер Колк, 2015: 221

Цей цитат Ван дер Колка нагадує мені про голографічну теорію. Згідно з цією теорією, Те, що ми спостерігаємо в суспільстві, є дзеркальним відображенням того, що ми переживаємо у своєму особистому житті, і навпаки. Моя віра в цю теорію спонукала мене прагнути працювати в різних ролях, притаманних мені: це ті, хто також живе у зовнішньому світі і з ким мені доведеться взаємодіяти та домовлятися.

Кожні стосунки, взаємодія та досвід — це нова нагода дізнатися більше про власні межі та повагу до себе. Це — етапи цієї міфічної подорожі. І саме в них я тепер бачу відчуття поразки, коли історія повторилася, як ще один крок до того, щоб позбутися шраму, який, як мені здавалося, залишиться зі мною на все життя. Можливо, я ніколи не зможу стерти цей слід зі свого тіла, але я знаю, що він перетвориться на своєрідне татуювання, яке нагадуватиме мені про те, як важливо дбати про себе, про своє тіло та душу.

Коли ти дозволяєш цій роботі захопити себе і розривати тебе на шматки, може статися щось надзвичайне. Ти починаєш усвідомлювати, що всі неможливі ситуації — це також твої найкращі вчителі

Мінделл, 1995: 58

Незважаючи на те, що я досі ношу в собі багато ран чи символічних травм, сьогодні я можу про це говорити і відчуваю, що все, через що мені довелося пройти, зробило мене такою, якою я є. Звісно, я б не обрала такого життя, яке мені випало — це немислимо. Але я беру з цього отримані уроки, сприймаю ці переживання як наставників і усвідомлюю велику потребу в турботі та самодопомозі. Є ще деякі ситуації, які, незважаючи на те, що я відсторонилася й бачу процес у цілому, мені важко прийняти повністю, не відчуваючи, як плаче моє серце.

Іноді виконання всієї цієї роботи та написання про пережиту травму призводило до внутрішнього розладу. Мені потрібно було підвищити свою усвідомленість і повернутися до свого внутрішнього центру. Я вирішила пройти через біль цього досвіду, щоб змогти осмислити те, що я пережила, з’єднатися зі своєю сутністю та прийняти її цілком. І у мене те саме мрія для всього світу: щоб одного дня ми, як суспільство, змогли прийняти й взяти на себе відповідальність за те, що ми створюємо, що більше відповідає тому, ким ми є. Я мрію пробудитися від цього колективного гіпнозу, в якому ми живемо.

Завершуючи цей розділ, я запитала себе: “Чим для мене є досвід сексуального насильства?” І я відчула те почуття, яке тривалий час не полишало моє тіло: відчуття порожнечі в тілі, ніби кожен мій орган було видалено. Пишучи це, я усвідомлюю, що саме таку реакцію чи відчуття я мала після того, як зазнала насильства. А сексуальне насильство — це прояв влади над чужим тілом і заволодіння тим, чого хочеш. Це дія, що здійснюється до кінця, без урахування чогось, окрім власних потреб і бажань.

Якби мені довелося знайти той чарівний ключ у самому досвіді насильства, який би допоміг мені зцілитися від нього, то це була б моя здатність продовжувати жити на повну силу, і навчитися з увагою, любов’ю та повагою до себе прислухатися до своїх потреб і бажань.

б) Відбиток на тілі

Сексуальне насильство має емоційні наслідки. У моєму випадку це призвело до болю, гніву, потреби в контролі, почуття провини, недовіри, відрази до власного тіла, відторгнення сексуальності чи чоловічої фігури, страхів… І багато з цих емоцій зберігаються роками, хоча самі випадки насильства належать до минулого. Так само, як і емоції, усі фізичні переживання та відчуття також закарбовуються в тілесній пам’яті.

І ми намагаємося стерти, забути, відсунути вбік… намагаючись подолати нестерпний фізичний біль наших емоцій.

Ми робимо все можливе, щоб позбутися цих жахливих відчуттів — чи то відчайдушно чіпляючись за іншу людину, чи то стаючи байдужими до наркотиків чи алкоголю, чи то прикладаючи ніж до шкіри, аби замінити нестерпні емоції на відчуття, які можна визначити

Дардер, 2019: 235

Протягом багатьох років я критикувала свій спосіб життя, що відзначався емоційною напруженістю. Це була внутрішня критика, але її також коментувала частина мого оточення, що посилювало почуття провини. Я часто відчувала себе мертвою, якщо в моєму житті не відбувалося чогось емоційно насиченого. Але ця емоційна інтенсивність супроводжувалася фізичною: моє тіло кричало від болю, мучилося від нападів епілепсії, сильних головних болів, відчаю…

Існують дослідження, які свідчать про те, що як насильство, так і жорстоке поводження залишають хімічний слід у мозку, що, у свою чергу, відбивається на зміні генів; така зміна призводить до підвищеної чутливості до життєвого стресу, роблячи людину беззахисною перед депресією та імпульсивністю через низьку концентрацію серотоніну, а отже, робить її більш вразливою до суїциду. (Дардер, 2018: 208, перефразування)

Для мене було важливо усвідомити, що на рівні мозку існують реальні неврологічні причини, через які люди, які зазнали значних життєвих випробувань, частіше вдаються до ризикованої поведінки.

Багато людей, які пережили травму, начебто шукають таких вражень, які відштовхували б більшість із нас. А пацієнти часто скаржаться на відчуття порожнечі та нудьги, коли вони не гніваються, не перебувають під тиском або не займаються якоюсь небезпечною діяльністю

Ван дер Колк, 2015: 34

Читати про наслідки насильства на фізичному, емоційному та міжособистісному рівнях, про які розповідають інші люди, і відчувати, що їхні слова відгукуються в мені, — це був насичений процес, болісний, але й звільнюючий. Я внутрішньо відчувала, що мої хронічні симптоми пов’язані саме з цим, але прочитати про це словами інших людей стало справжнім ударом для мого тіла. З одного боку, я відчувала глибокий смуток, бачачи, який тягар несе з собою насильство. Але з іншого боку, розуміння історії, симптоматики та способу життя заспокоїло мене і позбавило мене осуду. Але як би там не було, розуміння породжує у світі іншу істоту — менш агресивну й більш доброзичливу. Якщо описати цей досвід у формі розповіді, це допомагає розслабитися.

Травма призводить до блокування та дисоціації особистості. Ці зловживання призвели до того, що я почала жити, відчуваючи розрив із власним тілом, на яке я звертав увагу лише тоді, коли відчував біль або входив у змінені стани свідомості. Я став рабом власного розуму, завжди відповідаючи на його очікування. Я не прислухався до сигналів, які надсилало мені тіло, щоб налагодити зв’язок зі своєю істиною. Тому для мене це стало чудовим способом мати можливість щоб повернутися до відчуттів і переживань, знову з’єднатися зі своєю природою, довіритися своїй інтуїції та навчитися любити своє тіло і саму себе.

Насильство глибоко вкорінюється в нашій душі, і щоб витримати все це, ми блокуємо його, уникаючи почуттів — як негативних, так і найпозитивніших переживань. Тобто ми блокуємо будь-яке відчуття задоволення.

Якщо повернутися до моєї “Дитячої мрії”, то можна побачити, як образ страждання втілювала дівчинка, яка жила у страху. Це контрастує з образом матері, яка, незважаючи на свою відкритість і те, що на неї «нападали», здавалася не пов’язаною з болем. У цих двох образах спостерігається полярність щодо чутливості. Ця двоїстість між чутливістю та байдужістю завжди була дуже помітною динамікою З мого досвіду пережитого насильства: щоб витримати емоційний і фізичний біль, я навчилася притупляти свої відчуття та «виходити» зі свого тіла, аби уникнути страждань.

Протягом багатьох років сама думка про вступ у сексуальні стосунки лякала мене. З одного боку, суспільство переконувало мене, що сексуальність — це щось приємне. З іншого — для мене сексуальність уособлювала небезпеку і була пов’язана зі стражданням та болем — як фізичним, так і емоційним. І механізм виживання, який я знайшла як у ситуаціях насильства, так і у стосунках, які я обирала, полягав у тому, щоб покинути своє тіло, відключитися, уникнути самої себе, щоб уникнути страждань. Відокремити тіло від почуттів. Як у разі задоволення, так і у разі болю. Тіло перетворилося на інертну оболонку.

Неповага до власного тіла та мій травматичний досвід, а також соціальна маргіналізація, пов’язана з цією травмою (особливо у сексуальній сфері), протягом багатьох років підсилювали мій біль. Це зробило мене «неповноцінною» особистістю, яка не вміла отримувати задоволення від того, що зазвичай рекламується як сексуальна насолода.

З роками я навчилася поважати своє тіло та наповнювати його диханням, а водночас — приймати рішення за нього і навіть наважуватися обирати його та жити в ньому.

З цією метою фундаментальне значення мала робота в рамках різних терапевтичних методів, але особливо — робота з тілом, спрямована на відновлення зв’язку з відчуттями та переосмислення свого тіла. На початку статті я розповідала про те, як тижнями була прикута до інвалідного візка і як саме там я відчула глибокий зв’язок зі своєю природою через рух. Сьогодні я усвідомлюю, що для мене танець і рух стали ключовими елементами, які допомогли мені не втратити зв’язок зі своїм тілом.

Щоб знову відчути задоволення, важливо вміти осмислити та подолати травматичний досвід. Принаймні, так було у моєму випадку. Для того, щоб звільнити тіло від напруги, було надзвичайно важливо говорити про це, встановлювати зв’язки та відтворювати події. Шукати проблиски життя та світла. Вийти з режиму виживання, перестати ізолювати себе і, що найголовніше, відновити здатність відчувати. І щоб поступово дарувати собі відчуття безпеки, задоволення та турботи, щоб це тіло навчилося відкриватися почуттям, не боячись загрози. Це шлях перенавчання та відновлення впевненості.

Щоб знову почати довіряти життю, знову бачити барви навколишнього світу, цінувати дрібні деталі й не занурюватися у якусь манію переслідування, постійну гіперпильність та страх перед нападом.

Робота з наслідками травм та сексуального насильства — це тривалий і повільний процес. Не знаю, чи колись у моєму житті я відчую, що ця рана загоїлася, але у мене немає іншого вибору, як і далі піклуватися про неї та дарувати їй любов, щоб з кожним днем вона все менше тиснула на моє тіло, а отже, і на моє життя.

8) Внутрішнє пригнічення, системи переконань та насильство

Схоже, що серед людей, які зазнали сексуального насильства, дуже поширеним є такий наслідок: у нас формуються внутрішні критики, які поводяться дуже жорстоко, оскільки ми відтворюємо ту модель поведінки, якої нас навчили.

Коли людина стільки років живе з такою внутрішньою критикою, вона настільки міцно вкорінюється в системі переконань, що стає важко відрізнити, що є образливим, а що ні, що призводить до формування гнітючих відносин із самим собою.

Я довгий час жила під тиском свого внутрішнього критика і перебувала під його контролем. Я дійшла до того, що почала ненавидіти себе і своє тіло, відчувати до себе огиду та презирство… Легко пригнічувати себе, коли ти це робиш усе життя, і важко помітити, коли це відбувається, щоб встановити межі.

У разі зловживання, втрачається здатність говорити «НІ», відсутні. Робота над власними межами є складною, оскільки немає здорового зразка, яким можна було б керуватися, і можна легко повернутися до самознищення. Під час написання цього розділу вирішальне значення мала метанавичка — не змушувати себе, адже в таких динаміках дуже часто присутня роль «тискача». Мені доводилося нагадувати собі, що нічого не має обов’язково статися і що мені потрібно постійно переглянути свої межі щоб уникнути повторення зловживань.

Щодо згода, мені довелося працювати над цим зсередини, над своїм внутрішнім діалогом. Це був процес пошуку балансу та компромісу між тією частиною мене, яка намагається вирватися з ролі жертви, та іншою, яка потребує захисту. Якби я працювала з клієнтом, мені довелося б приділяти пильну увагу його реакціям, але в моєму випадку я мушу дуже уважно стежити за власними сигналами.

Протягом багатьох років, а також під час цієї подорожі, моя система переконань еволюціонувала. Тепер він став гнучкішим, плавнішим, менш критичним. Але все ще існують деякі внутрішні критичні голоси, які важко виявити та зупинити. У міру розвитку мого вторинного процесу він еволюціонував та інтегрувався в мою ідентичність, що дозволило мені досягти рівня метакомунікатора. Здатність усвідомлювати ситуацію з позиції відстороненого спостерігача стала дуже важливим аспектом, що дозволив мені зупинити внутрішнього гнобителя. Для мене було дуже прозріваючим розпізнати у своїй внутрішній психології зловмисну модель поведінки, яка нівелювала частини моєї особистості. Мені приємно читати власну історію та усвідомлюючи, хто саме це пише в кожну мить.

У моєму житті критик перетворився на режисера, який визначав, що відбувається. Він захопив владу й взяв кермо в свої руки, він заволодів мною, і вся я підкорялася його словам, через що багато моїх сторін опинилися на узбіччі й стали невидимими.

Працюючи над своїм внутрішнім відчуттям пригнічення, я змогла розрізнити різні голоси ніби вони були групою, і я познайомився з деякими з тих, кого змушували мовчати. Завдяки цьому я почуваюся вільнішим і менш схильним до депресії.

Щоб впоратися з цим гнобленням, мені довелося усвідомити, що у мене є певна заздалегідь сформована теорія, історія про мене, яку я придумав для себе і те, що я прийняла це за норму, і це досить часто призводить до того, що мій досвід розглядається як патологічний.

Увага до взаємозв’язку між внутрішнім і зовнішнім голосами стала вирішальною для того, щоб зрозуміти, коли в мені щось «вибухає», і з’ясувати, чому це відбувається. Це свідчить про те, що ми є одночасно і жертвами, і творцями власної історії, а також про наш потенціал звільнитися від неї. Усвідомлення того, що нас гнітить, — це величезний крок на шляху до звільнення.

Розробляючи «метакомунікатор» і розбираючись із різними голосами, я помітив тенденцію до ігнорування позитивних речей, які я говорю чи роблю, залишаючи лише негативні. Це наче бачити склянку наполовину порожньою. Для мене це стало вправою — помічати це в той самий момент, коли це відбувається, і спрямовувати на це увагу, щоб, так би мовити, цей досвід став більш збалансованим.

Як уже зазначалося раніше, досвід пригнічення та маргіналізації є частиною цієї схеми. Я ігнорувала свої страхи та не брала до уваги свою інтуїцію, оскільки вважала, що саме вони стали причиною придушення. Наприклад, коли я боялася кудись піти, я не дозволяла страху зупинити мене. Я переступала межу, вірячи, що якщо дозволю страху перемогти, то ніколи не зможу насолоджуватися життям. Тлумачення страху як репресивного явища та ігнорування його призвели до того, що я втратила інформацію, яку він мені передавав. Більше того, ігнорування цих ознак призвело мене до ситуацій, де я зазнавала насильства. Ось чому я вважаю важливим нагадувати собі, що потрібно довіряти своєму тілу та тому, як я сприймаю досвід через свої почуття.

Точно такий самий процес маргіналізації відбувся, коли я звернулася до невролога і розповіла про свої епілептичні напади. Він знецінив мій досвід, заперечивши його та поставивши свої знання на перше місце за важливістю, що викликало в мене розгубленість і біль. У лікаря є його теорія, а в мене — моя правда. Та частина мене, яка вірить у те, що я пережила, — саме їй я маю дати голос, саме вона потребує підтримки. Це інтуїтивна, недуалістична складова досвіду. Я мушу довіряти цьому відчуттю й іти далі, інакше воно стане джерелом страждань і розгубленості, що може призвести до порушених станів. Слідувати за собою буде надзвичайно приємно.

Процес, схожий на той, про який йшлося раніше, відбувається тоді, коли те, що ми могли б назвати тиранія внутрішньої дитини з’являється. Одна частина бере на себе головну роль, вимагаючи того, чого хоче, і не залишаючи місця для нічого іншого. На перший план виходять лише потреби цієї частини, яка займає фашистську позицію й затьмарює інших. Щоразу, коли це трапляється, мені потрібно нагадувати собі, що треба дати собі простір, аби я міг уважно прислухатися до того, що лежить за межами цієї нав’язливої частини.

Коли в минулому були випадки насильства, важливо звертати увагу на те, як використовується влада, адже раніше її зловживали, завдаючи страждань і болю. Це створює нездорову модель поведінки. Тому нам потрібно усвідомлювати, що ми не повторюємо внутрішнього чи зовнішнього насильства. Важливо знайти нові способи поводження з владою та її розподілу. Для мене це було нелегко. Бували моменти, коли у стосунках із чоловіками я знову опинялася у ситуації боротьби, пов’язаної з насильством. Або коли я відчувала страх і встановлювала межі, вони виявлялися суворими та жорсткими, оскільки я не усвідомлювала, який вплив це справляло на інших.

Також правдою є те, що пережиті знущання та виживання після них можуть привести до глибоких знань та розвитку емпатії, впевненості в собі, усвідомлення власних бажань і глибокого розуміння сутності життя… Це сила, яку в “Процес-ворк» ми називаємо «психологічним рангом»³¹”. Цього можна досягти, працюючи над собою, щоб подолати наслідки пережитого насильства.

Ця усвідомленість може приносити задоволення. І для мене це приємно щоразу, коли я ділюся нею та збагачую це поле. Також щоразу, коли я роблю крок уперед, зцілюючи ці рани, щоразу, коли встановлюю межу, щоб подбати про себе, і щоразу, коли наближаюся до здорових моделей стосунків. Ця сила також приносить задоволення, коли я супроводжую людей у їхніх власних історіях насильства і відчуваю, що вони почуваються зрозумілими. Саме в ці моменти все це вартує того, коли досвід перестає «кровоточити» і починає проливати світло та зцілювати.

Знущання залишають глибокі рани, на загоєння яких потрібен час. Це призводить до ізоляції та самотності адже навіть сьогодні ці теми залишаються табу і не обговорюються відкрито. Саме тому для мене так важливо дати голос прихованому, маргіналізованому та відкрито назвати це на загал, хай як це страшно. А також — говорити про наслідки насильства та про те, як вони впливають на безліч аспектів життя, про які мовчать. Певним чином, ділячись своїм досвідом, я звертаюся до людей, які пережили подібні ситуації, і допомагаю їм почуватися менш самотніми та більш підтриманими.

9) Несподіванки в дорозі

а) “Життя — це те, що відбувається, поки ти зайнятий складанням інших планів” — Джон Леннон

Слідування за плином процесу також передбачає прийняття того, що відбувається в даний момент, а не опір цьому. Це не означає просто дозволяти подіям відбуватися або пасивно миритися з гнобленням чи кривдою. Це означає, що коли виникає перешкода чи труднощі, ми стикаємося з ними, щоб з’ясувати, які зміни принесе нам це випробування. Це духовний підхід, спрямований на те, щоб відкрити для себе, як наша найпотаємніша суть гармонізується з усім, що виникає у повсякденному житті, і як це допомагає нам не ставати жертвами власних переживань.

Даймонд і Джонс, 2004: 19

Натхненний цим абзацом, я усвідомлюю, наскільки важливо було робити паузи під час процесу написання, щоб спостерігати за тим, що відбувалося з кожною літерою, з кожним словом і з кожним реченням. Те, що я слідувала за знаками, послужило мені дороговказом для отримання інформації, а особливо — щоб не стати жертвою власного досвіду та не відсунути себе на другий план у ході цієї подорожі. Йти за течією означає йти за тим, що з’являється, і це є частиною зв’язку з насолодою, з бути в курсі процесу та того, як він проявляється: обмеження, критика, перешкоди, різноманітні ритми, відкриття, …

Як би парадоксально це не здавалося, це Паломництво заради насолоди виявилося важким, болісним і сповненим страждань шляхом. Проте я ні на мить не шкодую про те, що вирішив вирушити в цю подорож. Ця подорож стала легшою, оскільки я відкриваю в ній себе, налагоджуючи тісніший зв’язок із самим процесом. Це допомогло мені знову налагодити зв’язок і дай мені простір, щоб по-іншому жити у собі, що супроводжується появою тих частин особистості, які раніше були маргіналізовані або замовчувалися через внутрішнє відчуття пригнічення.

Я пишу та досліджую вже близько року. Я пройшов через різні етапи, які вимагали різних темпів та підходів, і було важливо дотримуватися їх. Після кількох місяців написання я пам’ятаю, як із великим задоволенням сказав своєму науковому керівнику, що слова виходили дуже легко. Він відповів, що не завжди буде так просто і що настане час, коли мені доведеться писати про ті обмеження, які з’являться. Ці слова розлютили мене й засмутили. Для мене стало несподіванкою, що я отримувала задоволення від написання, і, почувши це, всі мої критики збіглися саме в цьому питанні. Я настільки заблокувала себе, що протягом 40 днів не могла ані писати, ані читати, відчуваючи величезну віддаленість від задоволення. Повернувшись до роботи після цього періоду, стиль і настрій моєї дисертації почали змінюватися. Коли я прочитала перше речення, мої очі наповнилися сльозами. Між кожним рядком ховалися смуток і біль, а я відсувала їх на другий план під тиском своєї вищої мрії. Я стала рабинею поверхневої мрії та зовнішніх проявів, що називаються “задоволенням”. Я зрозуміла, що говорити про задоволення означало також говорити про біль, смуток, труднощі… про все, що було в той момент і мені потрібно було трохи простору. Щось глибше за те, що я завжди розуміла під словом “задоволення”.

Цікаво спостерігати, як були такі етапи, коли я ніби завмирала, тижнями відчуваючи дискомфорт від цього творчого шляху. В інші моменти слова лилися так, ніби я без жодного опору ковзала вниз за течією річки. Розділ про історичний розвиток насолоди давався мені важко, а навколо мене було безліч критиків, які коментували моє письмо. Я не знав, як отримати задоволення від цієї частини, і зрозумів, що насправді не хочу про це писати, бо це не те, що мене справді цікавило. Я зробив це під впливом системи переконань, яка нав’язувала мені необхідність більш раціонального або теоретичний розділ.

Коли я почала говорити про насильство та травму, мені свідомо довелося трохи пригальмувати, перевести подих і рухатися повільніше. Я мала усвідомлювати, що часто, коли відбувається насильство, все відбувається дуже швидко, несподівано, і у нас не залишається багато часу, щоб зреагувати. І щоб мати змогу про це говорити, мені довелося щоб дати собі простір для переживань і не ігнорувати ці сигнали що відбувалися, аби не повторити насильство. Для цього знадобилося бути дуже чесною перед собою та усвідомлювати кожну мить. Можу сказати, що писати про насильство, хоч це й було часом болісно, було приємно. Адже це дозволило мені жити стан глибокої єдності та близькості до моєї сутності, з відчуттям оздоровлення, турботи про себе та звільнення.

Мене зачарували й інші розділи, наприклад, той, що присвячений дитячій мрії, або про внутрішнє пригнічення. Мені вдалося зануритися в ці розділи й відкрити для себе нові реальності — немов людина, яка заходить у ліс і дивується кожній істоті чи деталі, що складають цей пейзаж. У цих розділах, з’явилася творчість, що відкрила широкий спектр можливостей та ще більше задоволення від досліджень.

Проте виділити час і простір для цього дослідження виявилося нелегко, хоча спочатку я вирішив, що це стане одним із основних напрямків моєї подорожі. На мене вплинули система переконань, згідно з якою я марную час якщо замість того, щоб писати, я починаю малювати, рухати тілом або створювати скульптури в рамках цього процесу. Мені знадобилося багато місяців, щоб навчитися використовувати мистецтво й тіло, і саме тоді я по-справжньому почала насолоджуватися цією подорожжю. Рух і творчість — це невід’ємні риси моєї натури. Але часто розум і продуктивність — як ролі, що підтримуються панівною культурою, заволодій моєю сутністю і відокрем мене від того, що наповнює мене життям.

Дуже важливу роль у моєму творчому процесі відіграє поняття часу. У греків було два слова для позначення цього поняття: “Кронос” і “Кайрос”. Для мене було важливо зрозуміти різницю між ними. “Кронос” вимірює час лінійно, з точки зору кількості та продуктивності, і часто заважає мені в ті моменти, коли я відчуваю, що не «досягаю достатнього» відповідно до своїх очікувань. З іншого боку, взаємодія з Kairos, «тепер», вічне «тепер», дозволяє мені забути про хвилини та години й поринути у переживання, немов занурюючись серед літер, вражень та понять. Саме в такому часі Я відчуваю себе “присутнім у сьогоденні”, де я відчуваю, ніби “використовую” час, навчаючись і розвиваючись у цьому процесі.

Будь-який інший вид часу, коли людина не перебуває в сьогоденні, означає втрату з життєвої точки зору, оскільки в ньому немає присутності. Втрата часу відбувається тоді, коли немає послідовності, коли ми застигаємо й опиняємося в пастці, існуючи в лінійному часі; по суті, ми йдемо, не рухаючись з місця, нікуди не просуваючись у плані духовного розвитку.

Алмаас, 2002: 186

Це “ходіння, не рухаючись з місця” нагадує мені образ хом’яка, що кружляє у колесі, не просуваючись вперед. Для мене такі моменти є найдальшими від поняття задоволення. У «Процес-ворку» ми могли б сказати, що ми кружляємо навколо якоїсь межі. Це трапилося зі мною під час письма, коли я насправді не віддався досвіду того, що я писав.

Алмаас пояснює, що життя складається з послідовності моментів перебування в “теперішньому”, з перебування в сьогоденні. Йдеться про те, що таке «реальний час індивіда», про реальне життя. З мого досвіду, саме з цим реальним часом я можу пов’язати те, про що говорю, коли мова йде про задоволення.

Для мене задоволення — це ті миті, коли я перебуваю у сьогоденні, відчуваю і відчуваю зв’язок із тим, що роблю або переживаю, чи то через взаємовідносини з іншою людиною, чи то через мене самого, коли я їм, торкаюся або мене торкаються тощо. Це виходить за межі того, чи є щось приємним чи ні лише через сам факт існування цього чогось. Це пов’язано з тим, як я це роблю або переживаю, а саме: “емоційне ставлення” до життя, до речей, до фактів і до стосунків… І саме це ставлення було важливим та мала сенс під час написання цієї дисертації; це ставлення було настільки ж важливим, як і теми, що розглядалися.

На півдорозі я виявив, що деталі що дозволяло моїм пальцям плавно ковзати по клавіатурі: писати в мальовничих куточках на лоні природи, насолоджуватися музикою, давало мені простір, щоб зупинитися й відчути, намалювати або виразити те, що я відчувала. Це було прекрасно щоб прислухатися і зрозуміти, де саме виникало задоволення поки я сидів за комп’ютером. З’явився новий спосіб життя, нова життєва подорож — подорож з іншого місця.

Коли я пишу про це, я посміхаюся, мене охоплюють емоції, і в очах навертаються сльози. Це тому, що значну частину свого життя я не знала, як жити тут. Я не знала, як бачити красу, цінність дрібниць, доброту в людях тощо. Я не знала, як віддавати себе здатність прислухатися до сигналів, які надсилало моє тіло на мої думки, вчинки та почуття. Знаходячи задоволення у процесі написання, я почав змінювати усталені шаблони, якось обмежувати критику та тиранічні системи переконань, які опанували мене й спотворили мій погляд на реальність.

Іноді я намагався дотримуватися лінійного підходу в процесі написання. В інших випадках я дозволяв собі піддатися миттєвому пориву³² того досвіду, який спонукав мене до більш глибокого осмислення. По мірі того, як я дозволяв собі плисти за течією невідомого, за тим, що привертало мою увагу, я все більше відкривав для себе задоволення від письма. Мені сподобалося те відчуття, яке я мала, особливо наприкінці цього процесу, — ніби я відкривала маленькі дверцята в лабіринті, де я пізнавала й розуміла труднощі, де, здавалося, розплутувався вузол, а шлях ставав дедалі світлішим і барвистішим.

Я усвідомлюю, що були моменти, які я залишила наостанок, і які згодом не увійшли до дисертації. Розділ, який, на жаль, довелося виключити, мав назву “Тіло соціальної, культурної та політичної жінки у контексті задоволення”. Ця тема дуже близька моєму серцю та моїй сутності, і саме вона визначила тему цієї дисертації. Дослідження та написання про жінок, сексуальність, соціальні та культурні обмеження, що стримують наше задоволення, — це теми, які підштовхували та надихали мене під час процесу написання, спонукаючи присвятити цьому стільки годин. І цікаво, що по дорозі я вирішила не йти цим шляхом, хоча спочатку це було моєю метою. Але якщо я й навчилася чогось на цьому шляху, то це того, що я не можу контролювати все, що відбувається, а подорож означає бути відкритою до того, що відбувається.

І в цьому випадку подорож мусила добігти кінця — через затягування, втому та турботу про себе. Як я вже казав на початку, я знав, звідки вирушаю, але не знав, коли прибуду. І в цьому випадку прибуття, на даний момент, має ознаки Турбота про себе, повага до себе та любов до себе. Прибуття — це вже сам по собі початок.

Наша культура складається з початків і кінців. Усе починається і все закінчується […] Однак не всі культури дотримуються однакових поглядів. Діаграма, що відображає рух інь і янь, ілюструє безперервний рух сутностей; ніщо не починається і ніщо не закінчується, усе тече, і коли досягає максимуму, цей максимум уже містить у собі свою протилежність.

Тассо, 2008: 79

Понад рік тому до моїх рук потрапила книга Міреї Дардер “Народжена для насолоди”. Вона стала для мене союзником, який надихнув мене як жінку висловити свою думку про насолоду. Я навіть провела серію семінарів для жінок, присвячених розширенню наших можливостей через сексуальність з точки зору “Процес-ворк”, щоб почати досліджувати цю тему. Але чим глибше я занурювалася у вивчення цієї концепції, тим ширше вона ставала, охоплюючи теми, про які я раніше навіть не замислювалася. Цікаво, що наприкінці цієї подорожі до мене потрапила ще одна книга тієї ж авторки, яка щойно вийшла друком: «Суспільство насильства». Ось так і пройшла ця подорож. Я не могла досліджувати задоволення та сексуальність жінок, бо на заваді стояло насильство. Для мене щоб наблизитися до насолоди, довелося подолати та осмислити цю історію насильства, оскільки це було одним із головних чинників, які заважали мені відчувати задоволення від спілкування.

На щастя, протягом усієї подорожі Мені вдалося йти за течією, і я не відволікався ні на пункт призначення, ні на мету завершення, що могло б спричинити напругу та зірвати мій власний шлях.

Інші теми, які я хотів би розвинути або над якими хотів би попрацювати детальніше: мій життєвий міф у контексті культури та її “примарних” ролей, змінені стани свідомості та залежності, пов’язані з насолодою в суспільстві. Але насамперед я хотів би більше залучити тіло та рух, ширше використовуючи свою творчість та інтуїцію. І не дозволяти собі так сильно керуватися переконанням, що я маю написати «серйозний і стандартизований» текст.

З іншого боку, питання, які не фігурували в моїй початковій ідеї, такі як зловживання, набули ваги та зайняли своє місце в цьому процесі, ставши важливою складовою процесу одужання.

Цікавим відкриттям на цьому шляху стало усвідомлення того, що життя — це таємниця, яку треба проживати, а не проблема, яку треба вирішувати, і те саме стосується й задоволення. Спочатку я сприймав це як щось проблематичне у своєму досвіді. Змінивши свій погляд на це, я отримав задоволення від відкриття таємниці, що криється за моїми стосунками із задоволенням. Іноді наші думки обмежені, і це гнітить, а часто й призводить до патологізації.

б) Критик як союзник

Протягом усього цього шляху я постійно усвідомлювала, що не слід давати патологічні визначення собі та своїм переживанням, і це стало для мене дуже важливим уроком, з якого я багато чого навчилася. Мене здивувало, як часто я принижувати мій досвід, надаючи йому патологічного характеру, не надавши жодної можливості це дослідити.

З огляду на те, що критичний голос був присутній у дисертації з самого початку, було важливо й надзвичайно необхідно виділити йому місце та уважно до нього прислухатися.

У межах індивідуальної системи переконань існують «запалені» системи, заповнені критичними голосами, які виходять за межі індивідуальної психології. Вони складаються з індивідуальних, соціокультурних та соціополітичних систем переконань. Це внутрішні гнобителі, що мають соціокультурні аспекти, але ми їх інтерналізували. Внутрішній критик є загальним, він не конкретний, і це робить його марним.

Спочатку такий підхід — повертатися в бік наближаючихся труднощів — може здаватися суперечливим або навіть небезпечним. […] Дотримуючись Дао, повертаючись обличчям до наближаючихся труднощів, ми звільняємося, оскільки фізична та емоційна енергія більше не витрачається на опір.

Diamond&Spark, 2004: 19

Мені цікаво поговорити про роль чи постать критика і цього разу поглянути на неї з любов’ю, увагою та співчуттям. Вона супроводжує мене з тих пір, як я ледь почав усвідомлювати світ. Ми підкорювали гори, перетинали річки, мандрували рівнинами… Вона завжди була поруч і часто мала що сказати. Вона займала — або їй надавали — простір, де її голосу приділяли багато уваги, і навіть керувала процесом, забираючи чимало енергії та сил. Але її поведінка не була властивою доброму супутнику в подорожі: вона завдавала багато болю, гніту та страждань. Під час цієї подорожі наші стосунки змінювалися на кожному кроці. Це було нелегким завданням, але дуже необхідним для мого здоров’я та добробуту. Насправді ця робота була б неможливою без цієї зміни в наших стосунках.

У моїй історії мій внутрішній критик мав дуже сильний вплив: він применшував мій біль, змушував мене виходити за межі, пригнічував мене і змушував вірити, що я ні на що не здатна. Саме тому мені довелося навчитися або привчити його, щоб мати змогу прислухатися до нього і знайти користь у його повідомленнях. Я зібрала кожен критичний голос, який стримував мене як письменника, — я досліджував його та прислухався до нього, доки не знаходив корисне послання та мудрість, яку він несував, глибше занурюючись у різні аспекти та усвідомлюючи їх, щоб писати, відображаючи всю свою сутність, і відчувати себе більш цілісною.

Навчитися використовувати внутрішнього критика, а не просто боротися з ним і залишатися в ролі жертви, пов’язано з нове застосування влади та насолоди. Спосіб слідувати своїй природі та перенести критика у світ краси. Необхідний крок, щоб навчитися більше зосереджуватися на красі життя.

Ми говоримо про щось дуже глибоке — це не просто задоволення, не просто спосіб піднести нас до небес. Це зміна погляду на світ. Критика була однією з найгірших речей у моєму житті, і я вирішив змінити її за допомогою творчості та нового погляду, аж поки вона не стала моїм союзником, що збагачує моє письменство та творчий процес.

❖ Ось що кажуть деякі критики:

C: “Ти не зможеш приділяти стільки часу дослідженню задоволення, якщо не знаєш, як налагодити з ним зв’язок. Ти не зможеш його утримати, і знову впадеш у депресію“

→ Важливо звертати увагу на те, що зі мною відбувається, усвідомлюючи, що я маю значні обмеження щодо задоволення. Це вказує на те, що в депресії є щось важливе, що варто дослідити. Саме визначення того, що є добрим, а що — поганим, того, чи вмію я поводитися певним чином, чи ні, і є для мене джерелом страждань. Думка про те, що я маю відчувати задоволення, приносить мені страждання.

C: “Ти ніколи не вмів відчувати задоволення, а тепер пишеш про те, як жити, насолоджуючись ним. Ти навіть не знаєш, що таке задоволення! У тебе є “недолік”“

→ Ідея — зосередитися на прагненні відчувати задоволення, намагатися жити тут і зараз.
І погляньте, які обмеження мені заважають.

C: “Чому потрібно розрізняти чоловічу та жіночу сексуальність у контексті задоволення?”

→ Це висвітлює важливий історичний аспект як тіла, так і історії жінок на противагу чоловікам. Для мене це говорить про сексизм, про патріархальну систему…

C: “Слідкуйте за своїми словами, коли згадуєте фемінізм і коли говорите про жінок. Якщо ви говорите про фемінізм, вам доведеться прочитати багато книг і ретельно обміркувати це питання“.“

→ Це нагадує про системи переконань, які впливають на нас.
Це нагадує мені, що я пишу про свій досвід. Головне — це повага до себе та до своєї правди, незалежно від того, що думає чи говорить панівна культура.

C: “Якщо ти не чистий або не досконалий, тебе будуть критикувати”

→ Допомагає окреслити соціальну «примарну» роль, яка присутня в багатьох ідеологіях. Ця роль є протилежністю задоволення, вона змушує людей мовчати — і змушує мовчати мене. Вона присутня у фемінізмі, расизмі, марксизмі… Розкажіть про те, як динаміка цих ролей позбавляє мене задоволення та свободи самовираження і не дає мені бути собою через страх приниження чи критики.

C: “Нікому не буде цікаво читати дисертацію про чиєсь життя. Вона буде схожа на особистий щоденник“.“

→ Зверніть увагу на інших людей, які пережили подібне, та на те, що вони
що можна зробити, щоб не почуватися таким самотнім. Те, як я живу чи чого навчаюся, є особистим, але ці закономірності можуть стати в нагоді іншим. Пам’ятайте: робота над особистим — це політична справа і вона необхідна.

Я можу позитивно висловитися про іншу сторону задоволення і таким чином зрозуміти, які механізми та процеси сприяють або перешкоджають отриманню задоволення.

C: “Це має бути корисним для чогось”.”

U → Вказує на те, наскільки важливо зробити це корисним для мене та для інших. Це допомагає мені шукати сенс і розуміти, на кого це спрямовано.

C: “Нелогічно займатися цією роботою, відчуваючи тривогу. Написання дисертації не приносить задоволення“.“

→ Пам’ятати про те, як важливо не пригнічувати себе, звертати увагу на критику та системи переконань, якими я керуюся.

Я прагну знайти такі способи письма, які приноситимуть мені задоволення і дозволятимуть зосередитися на тому, що я справді хочу писати, а не відчувати себе зобов’язаним це робити.

Поговорімо про суспільну систему переконань щодо тиску, пов’язаного з необхідністю відчувати задоволення.

C: “Не витрачай час на малюнки, творчість та ігри, щоб розім’яти своє “маленьке” тіло. Будь продуктивним і рухайся вперед“.“

→ Зв’язок із самим собою та здатність шукати нераціональні способи навчання придушуються сарказмом, який має образливий характер. Це соціальний та культурний аспект.

C: “Ти не вмієш добре писати, тому в школі тебе постійно відраховували. Якщо ти не відчуваєш те, про що пишеш, ти нічого не розумієш, і все виходить хаотично“.“

→ Підкреслює важливість зв’язку з серцем і почуттями, щоб бути
звідти висловити свої почуття. Це нагадує мені, що мій потенціал полягає в моїй здатності відчувати.

C: “Якщо ти напишеш дисертацію про задоволення, люди вважатимуть тебе ”збоченцем“.»

→ Поговоримо про систему переконань суспільства. Тут є певний культурний аспект. Спочатку мені було важко зізнатися, що я пишу дисертацію про задоволення. Я виправдовувалася, пояснюючи, що йдеться про щось більше, ніж просто сексуальне задоволення.

C: “Якщо ти не розповіси всю історію, ніхто не зрозуміє, чому ти це робиш”

→ Це нагадує мені про важливість меж: я нічим не зобов’язана. Ні писати теоретичну частину про історичний розвиток, ні ділитися своїми найболючішими моментами чи ситуаціями. Я можу розповісти про свій процес навчання, не вдаючись до інтимних подробиць, які мені потрібно берегти.

C: “Ти не пишеш нічого нового. Ти нічого не вносиш“.“

→ Це нагадує мені про те, що потрібно вірити в себе, покладатися на свій досвід і, певним чином, про те, наскільки це може бути важливим для світу.
Про «Процес-ворк» написано чимало. Я взяв за основу всі ці знання та зосередився саме на цій темі. Але насамперед я досліджував це на власному досвіді, щоб розширити свої знання.

C: “Ти не знатимеш, як завершити дисертацію, бо її ніколи не буде достатньо. Щоб її закінчити, тобі доведеться все зрозуміти“.“

→ Попереджає мене, що слід звернути увагу на мої надмірні вимоги до себе та перфекціонізм. А також нагадує, що це дуже широка тема, яку мені доведеться звузити, оскільки я не можу претендувати на те, щоб охопити все. Потрібно змиритися з тим, що чогось завжди бракуватиме. Це нагадує мені, що задоволення пов’язане з встановленням меж.

10. Висновки та отриманий досвід

Ми визначаємо реальність, спираючись на досвід, знання та соціальні й культурні системи, в яких ми виросли. Ми створюємо власний погляд на реальність, і в моєму випадку мені довелося змінити свою точку зору, щоб розширити свої горизонти. У мені не було місця для задоволення. Мені довелося докласти зусиль, щоб зруйнувати всі бар’єри та переконання, які заперечували його в мені, прив’язуючи мене до ідентичності, що складалася з страждань і боротьби. Я сама створила власні межі у своєму світі й виключила з нього задоволення. Тільки я могла дати собі дозвіл або можливість створити щось інше — і я це зробила.

Дійшовши до цього моменту, я стикаюся зі знайомою складністю: закрити та встановити межі. Я відчуваю страх, тягар вимог, смуток від того, що доводиться відпускати, невпевненість у тому, що чекає попереду, опір перед тим, щоб відмовитися від того, що мені знайоме… Незліченні відчуття, емоції та думки пробігають крізь моє тіло й заповнюють мої думки. І щоб не дати себе затягнути в цей хаос, я оглядаю весь шлях, який я пройшла з цією роботою, а особливо — з навчанням встановлювати межі, говорити «ні» зловживанням чи критиці, зупиняти нав’язливі думки чи постійну патологізацію самої себе. І, з’єднуючись із цією здатністю, яка у мене є, я продовжую дбати про себе та давати простір новим речам, що з’являються. Тож настав час завершити цю подорож.

Це була подорож, сповнена нових знань, переважно на рівні досвіду та емоцій, а не на раціональному чи інтелектуальному рівні. Якщо я можу сказати хоч щось, то це те, що Це було справжнє паломництво — пошук єдності між моїм тілом, розумом і душею. І сьогодні, коли я бачу, що все добігає кінця, я можу відчувати задоволення від усього цього шляху на рівні пережитого. Це був довгий і важкий шлях, на якому я відчувала, ніби мене оголили аж до самої душі, і я навчилася робити це з турботою та повагою, а головне — я відкрила для себе безумовну любов до себе.

Я розпочав цю подорож, уявляючи собі задоволення як щось статичне, визначене, як мету чи місце, до якого слід дістатися, ніби це була якась задача. І найголовнішим уроком для мене стало відкриття для себе шляху додому.

Так, минуло вже подорож додому…

Одним із ключових аспектів, необхідних для того, щоб повернутися до того, що я називаю “домом”, є щоб знову оселитися у своєму тілі, дихати й відчувати себе в ньому. Те, що тіло перестає бути ворожим, болісним чи небезпечним місцем, і стає домівкою, яка радо приймає мене, надає мені притулок, де я можу насолоджуватися життям і, перш за все, почуватися в безпеці, будучи самому собі опікуном. Це протилежне досвіду тіла як місця, з якого треба втікати, як це було у випадках насильства чи епілепсії. Повернення додому — це відчуття, що я живу всередині себе і перебуваю у зв’язку зі своєю природою, своєю сутністю та найглибшим відчуттям себе.

Другий ключовий аспект пов’язаний із ті знання, які дають мені ту відстороненість, яку я відчуваю, коли заглиблююся в суть, до 4-го етапу. Це було відкриття, яке подарувала мені природа, коли я опинився на межі смерті під час землетрусу, і мені вдалося увійти в стан надзвичайно глибокої насолоди та розслаблення, що виходив за межі того, що відбувалося навколо. Це означало прийняти смерть і відмовитися від боротьби, ідентичності, загальноприйнятої реальності та полярностей, щоб перейти на рівень сутності.

Я розпочала цю подорож із певним наміром, але сам процес сформувався в процесі написання. Насильство проникло в текст, не залишивши місця для подальшого пошуку насолоди. У моєму випадку насильство й насолода були тісно пов’язані, і повернутися до власного тіла було б неможливо, не прийнявши історію, закарбовану в ньому.

Я виявив, що Для мене задоволення — це бути повністю з’єднаною зі своєю цілісністю, це — приймати й обіймати всі свої складові в гармонії. Бути частиною цілого означає, зокрема, сказати «НІ» критику та розірвати той шаблон, за яким я не залишаю місця для себе та своєї цілісності, включаючи мої недоліки. А насильство є частиною моєї історії: у минулому це було сексуальне насильство, а потім — внутрішнє насильство, яке, хоча зараз і має меншу вираженість та інтенсивність, продовжує бути присутнім у моєму повсякденному житті.

До цієї подорожі я підготувалася ще до від’їзду, з’ясувавши, які навички та метанавички стануть у нагоді, щоб зробити шлях якомога прекраснішим і приємнішим. Я вирушила на шлях дослідження насолоди через власний досвід, переконання та відчуття, а також спостерігаючи за тим, що це означало чи означало для суспільства протягом історії. Я також досліджувала це питання у зв’язку зі здоров’ям та тим, як ми як суспільство справляємося з болем і стражданнями. На цьому шляху з’явилася природа, а також важливість зв’язку з нею, з її циклами та ритмами. Важливість прийняття її такою, яка вона є, без бажання панувати над нею або вимагати, щоб все було саме так, як ми хочемо. Природа та даоїстське світобачення дали мені важливі настанови щодо зв’язку з насолодою.

У цьому процесі для мене було важливо знати межі своїх душевних можливостей. Щоб пізнати свої системи переконань та свої реакції на страхи й відмови, а також розвіяти кожен голос свого внутрішнього критика, аби розкрити послання, яке ховалося за ним. І не лише ментальну карту, а й тілесну. Я досліджувала світ снів через хронічні симптоми, тілесні переживання та важливі події, що відбувалися на моєму шляху, щоб розкрити міфічні енергії чи архетипні шаблони мого буття — ті тенденції, що були присутні протягом усього мого життя. У всьому цьому я побачила, як завдяки другорядним персонажам я можу отримати більший доступ до насолоди. Навіть ті персонажі, які мали великий вплив на моє життя, стали насінням навчання та перетворення.

Можливість досліджувати різні ролі, точки зору та досвід відіграла вирішальну роль у роботі з жертвами травм та насильства. Щоб працювати з різними аспектами та навчитися сприймати різні етапи переживання та взаємодії зі зловживанням. Але вихід із ролі жертви став вирішальним для роботи над моїм внутрішнім кривдником.

Завдяки всьому цьому я позбулася всіх тих шарів, які в минулому створювала навколо себе, щоб пристосуватися до цього світу. Це було схоже на те, як знімати шари з цибулини, щоб залишитися оголеною від критики та систем переконань, і таким чином знову пізнати себе, відновити зв’язок зі своєю сутністю та вирішити, яке вбрання я хочу носити і як саме. Щоб перестати просто виживати, щоб почати самостійно вирішувати, яким життям я живу.

Це була подорож до повноти, до самопізнання того, хто я є і як я поводжуся у цьому світі. Я дослідив як найвідоміші аспекти своєї ідентичності, так і ті, що залишаються дещо прихованими, з метою отримати більш повне уявлення про себе і, як наслідок, про більш демократичну реальність.

Робота з насолодою та цей тривалий процес дослідження меж моєї насолоди допомогли мені краще пізнати себе та налагодити зв’язок зі своїм життєвим міфом. Я відкрила для себе, що зв’язок із насолодою — це глибокий зв’язок із моєю сутністю, це тісний зв’язок із моїми бажаннями та потребами. Це означає бути дуже близькою до самої себе та уважно слідувати за знаками.

Працюючи над своїми довгостроковими напрямками, я почала втілювати у своє життя нові враження і, певним чином, нову ідентичність, все більше дозволяючи собі бути творчою, відчувати та цінувати красу. Лише тоді, коли я почала достатньо любити себе, я побачила себе у всій повноті.

Оскільки це був евристичний проєкт, зовнішня допомога виявилася вкрай необхідною. Наставники, які збагачували мене своїми відгуками та допомагали поглибити процес, дивлячись на нього з боку, без упереджень. Також було важливо розвинути в собі погляд метакомунікатора, щоб спостерігати за первинними та вторинними процесами досвіду без осуду та з співчуттям. Це допомогло мені відкрити цей досвід і досліджувати його з цікавістю.

Прийняти, що зміни є невід’ємною частиною життя і що у всього є свій процес, а зміни вимагають часу. Це нелегко, але це надзвичайно важливо. Спочатку я прагнула повністю поринути у насолоду. Але щоб дійти до того, де я є сьогодні, і з’єднатися з тим, що я тепер називаю насолодою, знадобилося багато часу та прийняття таємниці життя. Це відрізнялося від того, у що я вірила рік тому. Змінюється не лише погляд на життя, а й розуміння його значення.

“Ми це зробили, бо не знали, що це неможливо”

Сам факт написання цієї роботи дав мені змогу по-новому поглянути на задоволення, визнати його цінність і надати йому простір, щоб воно стало більш невід’ємною частиною мого життя. Я приділяю увагу кожному моменту, звертаю увагу на те, що допомагає мені відчути зв’язок із собою або, навпаки, віддаляє мене від себе, і спостерігаю, під впливом яких переконань і голосів я дію в кожен конкретний момент.

Задоволення…

Що стосується задоволення, то я зрозумів, що не можу розділити його на частини, 
але я можу розглядати це лише як єдине ціле.
Це не обов’язково місце екстазу,
ані про щастя, ані про відсутність страждань чи болю.
Це стан, який виходить за межі «бути чи не бути», а полягає в тому, як бути.
Задоволення полягає в тому, щоб жити моментом і приймати те, що є, не чинячи опору.
Це — прийняття своєї природи.
Говорити про задоволення — це говорити про сьогодення, а то й про зловживання.
Адже все це є частиною однієї історії, однієї реальності, однієї патріархальної культури, яка є невід’ємною частиною всього світу з усією його багатогранністю.
Справа в тому, щоб перебувати в динаміці процесу та супроводжувати себе крізь
труднощі.
Це означає прислухатися до себе, відчувати себе і слідувати сигналам свого тіла.
Так, це — прислухатися до свого тіла та його мудрості.
Це відчуття свободи, яке виникає, коли не прив’язуєшся до чогось і можеш встановлювати межі.
Це вміння сказати «ТАК», коли це «ТАК», 
і вміти сказати «НІ», коли це «НІ».
Треба заглибитися в це зловживання, щоб витягти силу, яка в ньому прихована.
Це означає відкрити для себе внутрішню карту та заглибитися в неї з співчуттям, цікавістю та любов’ю.
Це — любити себе беззастережно.
Це означає поважати себе з усіма своїми страхами, слабкостями та невпевненістю, не намагаючись їх придушити.
Це зупиняє того, хто штовхає.
Це робиться для того, щоб приборкати одержимість чи осуд і, у свою чергу, прийняти те, що це існує.
Це — визнання того, що я роблю помилки, і сприйняття їх як можливості для навчання.
У цьому полягає те, щоб побачити вчителя в насильстві.
Це прийняття мене в усій моїй різноманітності та цілісності, а також те, що різні частини співіснують у гармонії
Це — просто бути… без тягаря переконань і зобов’язань.

Щоб поставити крапку в цьому тексті та допомогти собі завершити його, мені потрібно змиритися з тим, що ці висновки не будуть ідеальними. Недосконалість є частиною таємниці життя та відсутності страждань. Якби не ця недосконалість, перлина не утворилася б усередині устриці. Саме недосконалість дарує красу та магію. Ми намагаємося описати магічні речі, але іноді це буває важко.

З цієї точки зору я дивлюся на свою історію з вдячністю та повагою, і я рада завершити цю дисертацію та звільнити місце для нових етапів у моєму житті. Я знаю, що попереду ще багато чого треба навчитися, але того, чого я навчилася досі, цілком достатньо, щоб рухатися далі. Прийняття та усвідомлення своєї історії — це чудова основа для того, щоб розпочати новий шлях. Я готова і з нетерпінням чекаю на можливість розвивати та досліджувати нові візерунки, пейзажі та враження. Я з радістю приймаю таємничість життя.

На завершення наведу фразу, яка глибоко зворушила мене, коли я її прочитала: “Усвідомте, що саме там, де ми є, ми й опинилися”. Отже, усе, чого я шукаю зовні чи в майбутньому, вже є всередині мене. Треба лише довіритися цьому й дати цьому простір. <<Eva…welcome home>>

11. Бібліографічні посилання

Ахмед, Сара (2010) Обіцянка щастя. Видавництво Duke University Press.

Алмас, А.Х. (2002) Аспекти цієї одиниці. Енеаграма святих ідей. Березневий заєць

Кастанеда, Карлос (2017). Подорож до Ікстлана: уроки дона Хуана. Мексика: Fondo de cultura económica, 1972. Додрук 2017.

Дардер, Мірея (2014). «Народжені для насолоди: інстинкт і сексуальність у жінки». Барселона: Інститут «Рідген» з гештальт-терапії.

Дардер, Мірея (2019). Суспільство насильства. Мостолес: Інститут «Ріджен» з гештальт-терапії

Даймонд, Джулі та Джонс, Лі Спарк (2004). Шлях, прокладений ходою: процесна робота на практиці. Портленд: Видавництво «Лао-Цзи»

Хан Бюнг-чул (2002). Філософія дзен-буддизму. Гердер

Хан Бюнг-чул. Суспільство та втома. Гердер, 2012
https://archive.org/details/271058357LaSociedadDelCansancioByungChulHan/page/n67

Кумар, Сатіш (2018). Елегантна простота. Барселона: Icaria

Мінделл, Емі (1995). «Метанавички» — духовне мистецтво терапії. Окленд: Видавництво «Лао-Цзи»

Мінделл, Арнольд (1995). Сидячи у вогні. Барселона: Icaria

Мінделл, Арнольд (2006). «Тіло, що мріє»: терапія, орієнтована на процес. Барселона: Інститут гештальту «Ріджен»

Мінделл, Арнольд (2017). Тіло шамана. Барселона: DDeXpresiones de democracia profunda

Мінделл, Арнольд (1995). «Шлях річки»: наука про процес створення тіла мрії. Пінгвін

Мінделл, Арнольд (2017). Конфлікт: етапи, майданчики для обговорення та шляхи вирішення.

Муньос Гулін, Хуліан (2001). Даосизм. Мадрид: Acento, друк.

Тассо, Валері (2008). «Антипосібник із сексу». «Temas de Hoy»: Мадрид

Цзе, Лао (2016). «Дао Де Цзин». Гранада: Valparaiso Ediciones S.L.

Ван дер Колк, Бессел (2015). Тіло все запам’ятовує: мозок, розум і тіло у подоланні травми. Барселона: «Елефтерія»

П’єр Морін та Гері Рейс (2010). «Усередині коми»: новий погляд на свідомість, зцілення та надію. Praeger

Уоттс, Алан (2010). Що таке Дао. Барселона : Kairós

Інше:

Значна частина інформації походить з різних семінарів, які я відвідував протягом понад 7 років навчання, переважно в Instituto de Trabajo de Procesos та Deep Democracy Institute.

Значна частина цього глосарію взята з об’єднаного глосарію

http://psicorockgia.com/la-sociedad-depresiva-del-siglo-xxi

Відео з П’єром Мореном: https://www.youtube.com/watch?v=2FD5_qFRcpY

1. Приписується Керол Ханіш ︎
2. Приписується Арнольду Мінделлу ︎
3. Межа: символізує межу відомої ідентичності, а також точку дотику з невідомими переживаннями чи ідентичностями. З точки зору структури межа відокремлює первинний процес від вторинного. Фасилітатори використовують цілий ряд інструментів, щоб допомогти людині подолати цю межу та довести до кінця те, що вона намагається сказати, зробити чи стати. ︎
4. Контекст: надайте додаткову інформацію про процеси або “звіт про ситуацію” щодо того, що відбувається, щоб сприяти усвідомленню. ︎
5. Поле: Емоційна атмосфера або відчуття певної спільної свідомості, яка, як видається, передається некаузальними, неньютонівськими засобами. Або ж область у просторі, в межах якої діють силові лінії. Воно одночасно перебуває скрізь і з кожним. Воно існує тут і зараз у всій своїй повноті, щойно ми лише згадаємо про нього. ︎
6. Телеологія: переконання в тому, що природні явища визначаються не лише механічними причинами, а й загальним задумом чи метою в природі, або що існує кінцева чи майбутня причина. ︎
7. Свідомість: усвідомлення усвідомлення, тобто здатність усвідомлювати, що людина усвідомлює феноменологічний досвід. ︎
8. Сигнали: фрагменти інформації. Показник, як правило, у вигляді рухів, мови, інтонації або інших невербальних сигналів, що несе в собі певне значення. ︎
9. Системи переконань: сукупність принципів або догм, на формування яких впливає низка різних факторів у житті людини і які змінюються з плином часу. ︎
10. Роль: точка зору або функція в межах певної сфери, яку зазвичай виконують різні люди в різний час. Поняття ролей належить до «казкової» складової процесу. Хоча кожна роль — така як начальник, підлеглий, пацієнт чи помічник — здається пов’язаною з конкретною особою, кожен із нас є чимось більшим, ніж будь-яка роль. Іншими словами, люди — це не просто ролі ︎
11. Метанавички: здатність застосовувати навички. Відчуття якості, що стоїть за нашими здібностями. Саме ці відчутні установки, цінності та переконання глибоко відображають наш спосіб взаємодії з іншими. ︎
12. Внутрішні критики: зазвичай ми говоримо “внутрішні критики”, щоб відрізнити їх від зовнішнього критика (наприклад, іншої людини), але, звісно, багато внутрішніх критичних голосів також можуть бути подібними до інтерналізованих форм пригнічення тощо… тобто ми інтерналізували щось, що принижує нас через нашу стать, вік, а також через насильство, приниження та інші травми. ︎
13. Глибока демократія: переконання в тому, що в усіх поглядах, під ними або за ними криється мудрість, і що має існувати свобода для вираження різноманітних думок та досвіду, щоб можна було осягнути цю глибшу мудрість, знайти стійкі рішення складних проблем та сприяти розвитку здоровіших спільнот. Глибока демократія — це як базова концепція, так і багатовимірна метанавичка (емоційна установка) щодо життя, яка визнає в принципі рівну важливість питань і проблем консенсусної реальності (фактів, питань, проблем, людей), образів «країни мрій» (ролей, привидів, напрямків) та сутності (спільної основи), що поєднує всіх. ︎
14. Старійшина: Роль або особа, яка здатна розуміти, співпереживати та підтримувати людей або групи, що перебувають у конфлікті, з усіх боків проблеми одночасно та з співчуттям. ︎
15. Вторинний досвід: пов’язаний із процесом маргіналізації. ︎
16. Вторинний процес: Позначає ті переживання, які знаходяться далі від відчуття ідентичності людини. Це ті аспекти нас самих, з якими ми, як окремі особи чи групи, зазвичай не прагнемо або не хочемо себе ототожнювати. Часто ми проектуємо ці аспекти на людей, яких вважаємо “іншими”. Ми можемо маргіналізувати ці якості або захоплюватися ними, створюючи уявлення про нижчі чи вищі риси в інших групах. ︎
17. Суть: те, що нас усіх об’єднує. Коли суть проявляється, вона
    виражається через складові та процеси «Країни Снів» та «Реальності консенсусу» ︎
18. Синхронічності: на перший погляд значущий збіг у часі двох або більше подібних чи ідентичних подій, які не пов’язані між собою причинно-наслідковим зв’язком. Це поєднання психологічних та зовнішніх або фізичних переживань. ︎
19. ранг: Відносне становище в суспільстві, організації, спільноті або стосунках, яке визначається на основі сприйнятих відмінностей за різними ознаками, такими як стать, раса, вік, сексуальна орієнтація, зовнішність, стан здоров’я, освіта, мова, матеріальний стан, психологічна чи духовна свідомість тощо. ︎
20. Канал: це носії сигналу, які передають як цілеспрямоване, так і нецілеспрямоване спілкування. У PW ми говоримо про 4 нередуковані канали: пропріоцептивний, зоровий, слуховий та руховий; а також про два складені канали: «відносини» та «світ» ︎
21. рівні свідомості: ми розуміємо, що… існує три рівні: загальноприйнята реальність, світ снів та сутність. Усі ці рівні існують одночасно. ︎
22. Соціальний ранг: це один із 4 видів рангу в парадигмі «Процес-ворк». Це зовнішній вид рангу, що визначається культурою та суспільством, у яких ми живемо. ︎
23. Приписується Махатмі Ганді ︎
24. Авторство приписується Бріжит Васалло ︎
25. Енергія X: це енергія, що викликає занепокоєння, пов’язана з вторинним процесом ︎
26. “Мріяння” (з великої літери) використовується для позначення сфери недиференційованого досвіду, яку Майнелл також називає «свідомою реальністю». Термін «мріяння» (з малої літери) означає усвідомлення та занурення у сноподібні переживання ︎
27. Метакомунікатор: це своєрідний “незалежний спостерігач”, поняття, що походить з буддизму. Це здатність до саморефлексії, що дозволяє помічати, систематизувати та описувати власні переживання. (Diamond & Spark, 2004: 28) ︎
28. Змінений стан: це стан, що виходить за межі звичайної свідомості ︎
29. Приписується Бесселю Ван дер Колку ︎
30. «Примарна» роль: у «Процес-ворку» це ті ролі, які є частиною системи, але фактично відсутні, оскільки ніхто в групі їх не представляє. Це голоси, точки зору чи думки, які не сприймаються або не визнаються більшістю чи груповою культурою. ︎
31. Психологічний ранг: це один із 4 видів рангу в парадигмі «Процес-ворк». Він є внутрішнім і пов’язаний з особистісними якостями та способом ставлення до життя. ︎
32. Стосується поняття “флірт”. Флірт: Ми вживаємо слово “флірт” у найзагальнішому значенні — як щось, що намагається привернути нашу увагу. Наприклад, квітка може «фліртувати» з нами (і навпаки!). Флірт відбувається настільки швидко, що ми зазвичай пропускаємо його або забуваємо. Проте у спілкуванні флірт відіграє важливу роль як попередник сигналів та потенційно складних комунікативних ситуацій. ︎